Kharkiv is not a city you fall in love with at first sight. Love of it tends to grow on you. I experienced it myself. When, in my student days, I went to Kharkiv to do my training and stayed there for some time, the huge masses of grey buildings, long, wide and busy streets, unfolding in straight lines, all seemed to dwarf me. I had to stay in Kharkiv for two months and I felt despair crawling into me. “I won’t be able to stay here for such a long time,” I thought as I woke each morning during the week. But gradually my opinion changed, the more I saw of the city, the more I learned about it, the more I felt its grandeur, its difference from any other city I had been to. There was something very special about Kharkiv but it is not a place that you immediately find attractive; it does not reveal its depth at first glance.

Former capital

Many Kyivites either do not know or prefer not to remember that Kyiv has not always had the distinguished status of being the capital. In the 1920s and early 1930s, it was Kharkiv rather than Kyiv that was the capital of Ukraine. Seventy years has passed since Kyiv was reinstated as the capital, but the people of Kharkiv still do not think of their city in terms of “just another regional centre.” Talking to outsiders, they emphasise “the central position” of Kharkiv among other major cities of Ukraine, and make it a point to constantly remind visitors that Kharkiv used to be “Ukraine’s capital.”

When I asked a friend of mine, Svetlana Kublitskaya, who had studied at the same college and at the same time as me, and who now works as the Ukrainian Radio special correspondent in Kharkiv Oblast, to tell me what she thought of Kharkiv, she exclaimed with a lot of pent-up indignation, “I don’t understand why so many people only think of Kharkiv as a place that is just factory stacks, smog and dirt. It’s a totally wrong image. Kharkiv is a city of scientists, artists and musicians. Every day I pass by a monument to Taras Shevchenko which, I may tell you, is the first monument to the great poet to have been erected in Ukraine! And it’s a very handsome monument too! Designed, incidentally, by the famous sculptor Matvey Manizer. Do you happen to know that Kharkiv is the only city in Ukraine that has earned two awards from the Council of Europe, a special diploma and a special flag?”

No, I did not know that. Nor was I aware that Kharkiv laid claim to being a major European cultural centre. Ihor Osatsh, a member of the Ukrainian parliament and Vice President of OSCE Parliamentary Assembly, put forward an idea of nominating one of the major cities of Ukraine for being granted the status of “a European cultural capital,” and discussed this idea at a meeting with Ms Benita Ferrero-Waldner, an EU External Relations and Neighbourhood Policies commissioner. Such a status is awarded for one year to one European city, but in two years’ time this status will be granted to two cities, one in a country which is an EU member, and one in a country which is not.

Ihor Ostash is convinced that “Kharkiv, with its wonderful architectural landmarks, has a lot of features to recommend it.” Among other Ukrainian cities that can potentially enter the contest for “the European cultural capital” are Donetsk with its ballet, and Lviv. The status is granted to the cities which are not administrative centres of the whole country and that is why Kyiv is out of the game. Kharkiv is going to do whatever it can to get this coveted status. One major step has already been taken - the city was carefully cleaned, painted and decorated shortly before the celebrations of its 350th anniversary, so its streets were all brightened up. Nobody could call Kharkiv “a grey city” now. “Kharkiv has begun to smile,” wrote a local newspaper. A very reassuring remark.

Kharkiv invites maverick directors

It was to Kharkiv that Andriy Zholdak, a director well-known in the theatrical world of Ukraine for his highly controversial plays, went to to stage plays when he had found that he would not be able to present them in Kyiv the way he wanted to. It was rather an unusual move as in most cases, those performers and artists, who felt rejected or neglected by the capital, went abroad. Andriy Zholdak chose Kharkiv instead and Kharkiv received him with ‘open arms’. He staged four plays at the Shevchenko Academic Ukrainian Drama Theatre. “He remains a controversial figure. Some plaudit him and others the opposite. But he remains as one of the few Ukrainian directors whose plays are critically well received abroad. Theatre lovers from all over Ukraine come to Kharkiv to see his plays,” said Mykola Lisnichy, an expert from the Culture Department of the local administration.

In the early years of soviet power in Ukraine, Les Kurbas, the prominent Ukrainian theatre director of the 1920s, and his theatre Berezil, were forced to leave Kyiv and he moved to Kharkiv where Berezil functioned quite successfully for some time (in 1937 Kurbas was arrested and executed). Now it seems that Zholdak has continued this rebellious tradition and Kharkiv welcomed him.

There are several cultural events which took place for the first time in Kharkiv and the city is proud of that. Poet, an opera about Taras Shevcehnko, written by the composer Levko Kolodub, was staged for the first time in Kharkiv; a play based on Oles Honchar’s novel Sobor (Cathedral) which, in the soviet times had been much frowned upon, was recently put on the stage in Kharkiv by Ihor Borys. The writer himself was reported to have said once that his novels “are of the kind that are unsuitable for being staged.”

Kharkiv has the only child (“child” in this case meaning not only for children but engaging child performers) ballet theatre in Ukraine, with the age of the performers ranging from nine to fifteen. One of their recent productions was Harry the Magician and the Snow Queen. They perform both for children and adults alike, and also tour abroud. They have already performed in Germany, France, Austria, and recently in Japan.

“It’s a pity that our ‘adult’ theatre groups, in contrast to our child theatres, do not have the money to travel abroad and show their performances. Other Ukrainian theatre groups visit us only rarely, so there’s little exchange of ideas. From time to time we have some Moscow theatre troupes coming here, but for operettas, they perform with pre-recorded music,” complains Mykola Lisnichy.

There is still a lot to be done

From the window of my hotel room I could see a corner of Gorky Park with its old swings of dubious use. I remembered how the swings were in my early childhood. It was a very depressing sight. Incidentally, the park is officially called “a place of culture and relaxation”, but I did not see much evidence of culture or relaxation there.

Serhiy Kayhrob, head of the Entrepreneurship and Investment Department of the City Council, admitted that, “parks are a problem that need urgently to be adressed. We have five big parks in Kharkiv and a lot of small ones. Millions of hryvnyas are spent annually on their maintenance but very little has been done to turn them into the entertainment centres with the attractions to draw people. Anyway we do not have the finances for this so instead we decided to grant concessions on three of the parks to private businesses for five or ten years. Such concessions will benefit the city - commission payments, rent, development in accordance with the overall plan, plus the city authorities can control the activities of these concessionaires.”

Such concessions had never been granted in Ukraine before, although there was a law adopted six years ago, that provides the legal basis. They hope in Kharkiv that such concessions will generate enough interest. The first three parks (Gorky, Yunost and Zeleny) have already been put out for competitive tender. When the parks are taken good care of, it will help Kharkiv in its bid for being nominated for “the culture capital.” But there is still a lot tobe done. What I saw at the central food market, shocked me - it was appallingly dirty, smelly, with stray dogs walking around and rubbish under foot.

One of the vendors selling cheese told me that “the Barbashovo market is much, much worse.”

Barbashovo is not for food but is mostly a cheap clothes market. Academician Mykola Barbashov was a scientist who had worked in the field of space exploration, and one of the subway stations in Kharkiv is named after him. A sprawling market that grew in the vicinity of the station got unofficially named Barbashovo. When local journalists asked the vendors whether they knew who Barabshov was, nobody did. What I saw there made me shudder. It was not a place to be proud of, to say the least.

The possible date for Kharkiv to submit its claim as “the culture capital” is 2009, so I hope there is enough time to put things in order and to present the city to its best advantage. Before leaving Kharkiv, I took a walk and wandered into a little park behind the Uspensky Cathedral. It turned out to be a place where the local artists sell their art. One of the landscapes caught my eye and made me want to buy it. So I did. I carried the painting with me all the way home to Kyiv by subway, train and subway so it was with me for ten hours - and it put me into a good but pensive mood. The artist I bought the painting from was clearly a patriot of his city and it was reflected in the picture.

У це місто не можна закохатися. Його можна тільки полюбити! Переконалася на власному досвіді. Коли я вперше приїхала до Харкова на журналістську практику, мені здалося, що величезні площі й стрімкі проспекти, сіра громада споруд от-от придушать. Два наступні місяці віщували розпач. “Втечу, не витримаю” - з такими думками я прокидалася цілий тиждень. Але поступово й непомітно, знайомлячись, спілкуючись, придивляючись, вловила особливу велич міста, його самобутність. Так, Харків не розкриється перед першим зустрічним. Марно намагатися розгледіти його вмить, проїздом. Він строгий і вимогливий. Але сильного Харків робить ще сильнішим.

Перша столиця України

Кияни не пам’ятають або воліють не згадувати про те, що не завжди їхнє місто носило горде ім’я столиці. Але ж були часи - цілих 17 років, - коли головним містом країни був саме Харків. Відтоді минуло сім десятків літ, але тут і досі ніхто не змирився із “обласною” долею. Тим-то харків’яни в розмові з приїжджими неодмінно підкреслять свою “центровість”: мені особисто про “першу столицю України” нагадували разів двісті.

Моя однокурсниця Світлана Кублицька, нині власний кореспондент Українського радіо по Харківській області, потрапивши сюди за розподілом, стала такою патріоткою, що аж іскри з очей летять.

- Не можу зрозуміти, чому багато хто вважає, ніби Харків - лише заводські труби, дим і гар, - обурювалася Світлана. - Неправда, я живу в місті вчених, художників, артистів, музикантів. Щодня проходжу повз найкрасивіший пам’ятник Тарасові Шевченку роботи скульптора Матвія Манізера. Чи всі в Україні знають про те, що й найперший пам’ятник поету поставили саме в Харкові? А от ти, наприклад, знаєш, що наше місто - єдине в країні - удостоєне двох високих нагород Ради Європи - диплому і почесного прапора?

Каюся, не знала. Як і про те, що перша столиця України претендує на звання “столиці європейської культури”. Так, з амбіціями тут - на найвищому рівні!

Правда, поки що все на стадії переговорів. Але віце-президент Парламентської асамблеї ОБСЄ, народний депутат України Ігор Осташ на зустрічі з комісаром Євросоюзу з питань зовнішніх відносин і європейської політики сусідства Бенітою Ферреро-Вальднер обговорив ідею щодо надання одному з міст нашої країни статусу культурної європейської столиці. Надія на вакантний 2009 рік; таке звання привласнюється щороку лише одному місту країни-члену ЄС, а от через два роки обиратимуть дві такі столиці, другу - з країн також європейських, але таких, що не входять до складу ЄС.

- Багато ознак європейського міста є в Харкові, тут чудова архітектура, - вважає Ігор Осташ.

Серед претендентів також Донецьк з його балетом і Львів. До речі, звання одержують, як правило, міста, котрі не є адміністративними центрами країни. От і оказія, коли можна радіти, що тягар столиці несе Київ. Виграти в суперників буде непросто. Але харків’яни - народ завзятий. Поставлять мету: не зіб’єш. До 350-річчя міста зуміли так прикрасити Харків, що багато споруд не впізнаєш.. Тепер нікому й на думку не спаде назвати місто сірим. Яскравими, світлими фарбами засяяли вулиці. “Харків почав усміхатися” - написала місцева журналістка. В яблучко!

Театри приймають бунтарів

Коли скандально відомому театральному режисеру Андрію Жолдаку стало тісно в Києві, він почав ставити свої спектаклі в Харкові. Це знаменна подія не тільки для обласного центру. Досі десятки діячів мистецтва, яких не зрозумів або не прийняв центр країни, їхали за кордон. Музиканти й режисери з українськими коренями піднімали планку інших культур. Андрія ж з ентузіазмом прийняв Харків. Жолдак очолив академічний український драматичний театр імені Шевченка, де грають його чотири вистави.

- До режисера ставляться по-різному, - розповів головний спеціаліст управління культури облдержадміністрації Микола Лісничий. - То його підносять до неба, то лають останніми словами. Але скількох режисерів, які прорвалися з нашими театрами на Захід, ми можемо назвати поіменно? А його трупа гастролює, збирає повні зали, гарну пресу. На вистави Жолдака приїздять театрали і з інших міст.

Колись, на зорі радянських часів, з Києва так само “вичавили” знаменитий, але дуже незручний для влади театр “Березіль”, заснований Лесем Курбасом. У Харкові він здобув друге дихання. Є щось знаменне в тому, що нинішній театр Жолдака і є той самий раніше опальний “Березіль”. Можливо, Лесь Курбас і нині опікує бунтарів?

Слова “вперше”, “перший” у Харкові вимовляють з особливою гордістю і ревно порівнюють себе з Києвом. Оперу композитора Левка Колодуба “Поет” про генія української літератури Тараса Шевченка спочатку поставили в Харківському академічному театрі опери та балету. Днями відбулася прем’єра вистави за твором Олеся Гончара “Собор” (режисер Ігор Борис). Але ж за заборонену колись книгу ніхто ніколи не брався! Сам же письменник вважав, що його твори “не люблять сцену”.

Побачивши на афіші анонс балету “Чарівник Гарі та Сніжна королева”, подумала: дорослі артисти танцюють для дітей. Нічого подібного! Артистам від 9 до 15 років, вони виступають у єдиному в Україні дитячому балетному театрі. Все по-дорослому: справжня сцена справжнього театру, класичний репертуар, гастролі. Німеччина, Франція, Австрія. Нещодавно юні танцівники повернулися з Японії. - Шкода тільки, що наші “дорослі” театри (на відміну від дитячого) “варяться у власному соку”, - зітхнув Микола Лісничий. - Немає грошей на поїздки, та й гастролі українських театрів до нас трапляються рідко. А от москвичі приїздять, але співають нам оперету під фонограму.

Парки відпочинку. Де культура?

Вікна мого готелю виходили на парк імені Горького. Щоранку я з сумом дивилася на гойдалки: такі були ще в моєму дитинстві. Та й сам парк, як його величають “культури та відпочинку”, культурним можна було назвати з великою натяжкою.

- Парки - хворе місце Харкова, - зізнався начальник управління з питань підприємництва та інвестицій міської Ради Сергій Кадигроб. - У нас п’ять великих парків і безліч скверів. Щорічно на них витрачаються мільйони гривень. Але бракує і сил, і коштів, аби зробити їх цікавими для відвідувачів - із власною ідеєю, різними секціями та студіями, розважальною індустрією. Тому було вирішено провести експеримент: віддати три парки в концесію.

Перепрошую, якщо я знову повторюся: вперше. У концесію ще нічого в Україні не віддавали, хоча відповідний закон прийняли шість років тому. У Харкові розміркували: в оренду брати парки немає сенсу - віддача піде через роки, навряд чи знайдуться сміливці. Зате в концесію - на термін від 10 до 50 років - бажаючі будуть. Вже оголошено конкурс, на який виставлені парки імені Горького, “Юність” і “Зелений гай”.

- Для міста концесія буде дуже вигідною, - продовжує Сергій Володимирович. - Розвиток за генеральним планом, концесійні внески, плата за оренду землі. Міська влада має право контролювати кожний крок концесіонерів.

Коли представники Європи почнуть приміряти на Харків титул “столиці культури”, з парками, вважаю, все буде гаразд. А от з ринками... Відправившись на центральний ринок, я була справді шокована. Навколо рядів бруд, сморід. Лотки під шматками целофану, нещасні бродячі собаки, недоїдки, шкурки бананів і апельсинів...

- Ви подивіться краще на “Барабашово”, - з образою в голосі кинула молода жінка, котра торгувала сиром. - Ось де “шанхай”!

Був такий відомий харківський учений, який працював на космос, академік Микола Барабашов. Його ім’я носить одна із станцій харківського метро, поруч з якою розташувався величезний базар, сюди з усієї України приїздять оптовики. Якийсь “дотепник” і назвав торжище іменем вченого. Коли харківські журналісти проводили на ринку опитування, то майже ніхто не міг згадати академіка, а назва ринку стала іменем загальним. Ні, сюди європейських комісарів вже точно пускати не можна!

Втім до 2009-го час ще є: харків’яни, дай Боже, щось придумають. Так заспокоювала я себе, коли останній раз перед від’їздом пройшлася містом. Випадково заблукала до скверика за Успенським собором. Виявилося, тут харківські художники продають свої твори. Поглядом зачепилася за міський пейзаж і не встояла. З цією картиною я їхала в метро, потім у потягу, ще раз у метро (вже київському) - десять годин підряд. І на душі було чомусь світло й радісно. Ви ж розумієте: художник - патріот Харкова...