He returned 15 years later, now ranking with the world’s top five tenor operatic singers, after winning opera buffs’ love in a dozen countries, having appeared on the world’s most prestigious stages. Ukraine “discovered” Volodymyr Hryshko last year, when the celebrated Montserrat Caballe gave a concert in Kyiv, together with Nikolai Baskov from Russia (known all over Ukraine by laymen with little or no knowledge of opera), and Volodymyr Hryshko (known only to a handful of music lovers here). Ukrainians having heard his voice said “Wow!”. Below is our interview with Mr. Hryshko.

The Ukrainian: Mr. Hryshko, quite honestly yours is another disheartening example of Ukrainian talent being enjoyed overseas.

Volodymyr Hryshko: I could never have achieved the fame if I had stayed in Ukraine. I hate to remember that period. Thank God, you have a new government. I can also relay this happy news to all classic music lovers in Ukraine; before long they will hear our internationally reputed Ukrainian singers such as Viktoriya Lukianets, Maria Gulegina (her Tosca is recognised as the best in the world), Anatoly Kocherha, and Vasyl Gerello. President Viktor Yushchenko has appointed me as his cultural aide and asked me to help entice true talent to Ukraine.

The Ukr.: Good luck. Thanks to you we’ve already enjoyed Luciano Pavarotti.

V.H.: We had to use our old contacts and organizators worked hard to arrange for Luciano’s concert in Kyiv as part of his farewell tour. I’ve performed together with him during nine Metropolitan Opera seasons. I know that he left Kyiv absolutely enchanted by the Ukrainian capital and its friendly and hospitable people.

The Ukr.: Mr. Hryshko, I’ve heard from many young performers that to make one’s way onto the international stage is very difficult.

V.H.: Perfectly true. We have severe competition. After graduating from Kyiv Conservatory I managed to win the four most prestigious contests in two years (Volodymyr Hryshko is a laureate of five contests in all - Auth.) and I was sure that all opera houses would hold their doors open for me. But I found all of them closed. Young singers were regarded as a raw material supply, people with a good voice but lacking mastery, style, schooling. I was consulted by Mr. Pavarotti’s mentor Arigo Paolo and I’m still with my New York coach Bill Schuman who has uncovered for me some of Corelli and Gilia’s secrets. I also learned by watching colleagues perform, staying in the wings, trying to figure out how they did it, their stage presence and articulation. I learned to control the shivers you feel before appearing on stage. Nicholay Gedda, an outstanding tenor, once told me that one could reach for the stars from the Metropolitan Opera stage. I remember my debut there. As the 2-ton curtain lifted I found myself facing a solid wall of blinding light, I felt tongue tied, and I sang like an automaton.

Of course, I have been incredibly fortunate to have had the best mentors possible, among them stage directors and conductors like Peter Ustinov (may he rest in peace), Levine, Gergiev, Armigliatto, Dzefirelli and Konchalovsky. There have been prominent singers among my partners on stage. I’ve accumulated a great deal of professional experience which I’d like to share with the new generation of Ukrainian singers. Believe me, I’m not trying to show off, it’s just that I know I can do something no-one else can in this country.

The Ukr.: Would you describe all that merry-go-round of flights, trains, performances, hotels as an enjoyable life style?

V.H.: I did some simple maths recently: 12 years of my life was spent doing rehearsals, studying the music, performing, making trips, and so on. Did I really need all those emotions, suffering defeats, chiding myself, then enjoying the victories? The answer is, if you have talent and want to use it, this is necessary.

The Ukr.: Mr. Hryshko, did you follow the Orange Revolution from abroad?

V.H.: I did but I wasn’t abroad. I was here, in Kyiv. All the time I spent on Maidan and I walked the Kyiv streets. It was an unforgettable experience. I also made a European concert tour and had the proceeds donated to those freezing in the tent city on Khreshchatyk. While on the tour I kept a Ukrainian national flag and prominent singers, musicians and actors from different countries would happily sign it. Once, after a concert in Bonn, we were on stage with other performers from the States, Germany, the Czech Republic, and Spain, chanting YU-SHCHEN-KO! The audience responded with a standing ovation and then I discovered that the celebrated Dumka Ensemble was there in full strength.

The Ukr.: Perhaps the President of Ukraine’s offer to become his cultural aide didn’t take you completly unawares?

V.H.: Not exactly. You see, the President had assigned similar posts to people who had climbed to the highest rung on their career ladder; who had become world famous. But to find myself one of their number was a great honour.

The Ukr.: Mr. Hryshko, your current post means that you’ll have to re-adjust your tight creative schedule. Will you manage?

V.H.: I certainly will. There are several reforms planned, aimed at upgrading the Ukrainian theatre. To begin with, we want to change our repertoire policy. Secondly, we would like the Verkhovna Rada to pass the art-patronage bill as soon as absolutely possible, for then every drama company, every performing group would have their godfathers - I mean company managers or owners capable of supporting them financially, breathing new life into them. This is practised all over the civilised world. For instance, the Metropolitan Opera is supported by Texaco and the Mariinsky Theatre [in St. Petersburg] by Russia’s Gazprom. There are also several other big-time companies and a dozen or so private wealthy individuals who offer support. Every time I leaf through a Mariinsky programme I find a long list of acknowledgements.

The theatre is generally a non-profit venture; it’s totally creative so the people involved aren’t able to earn enough by themselves. But when they have sponsors, patrons, philanthropists, they can hire prominent stage directors, conductors, actors, or stylists - or they can employ Italian teachers to help operatic singers render their arias. Also, such sponsorship means decent payrolls.

The Ukr.: Reform is usually a time-consuming project. What are the presidential cultural aide’s immediate plans?

V.H.: Your magazine will be the first to know my little secret. We’ll launch Ukraine’s new music festival “Kyivska Rus” this September. Don’t get me wrong; it won’t be a large-scale project. It will start with master classes, as has been agreed with Larissa Gergiyev, Director of the Young Singers Art Academy with the Mariinsky Theatre. Her master classes will be accessible to all, not only conservatory students or singers. All wishing to understand the vocal specifics and secrets will be made welcome. Ukraine is a singing country, we have ample vocal talent, but the big question is whether everyone who can sing can become a professional singer. People attending these master classes will understand whether they should take up a vocal career or concentrate on computers, law or dentistry instead.

We’re are also negotiating such master classes with such noted singers as Dmytro Khvorostovsky, Maria Gulegina, and Vasyl Gerello. I believe that we must revive the glory of the Kyiv Opera House, which, in the early 20th century, ranked with the top three operas of the Russian empire. Italians used to visit Kyiv to attend vocal classes there.

The Ukr.: Mr. Hryshko, when doing my little homework for this interview I discovered that there is very little we know about your family, your parents, where and how you lived as a young boy...

V.H.: My mother Valentyna and father Danylo suffered a tragic lot. They met in a Nazi concentration camp near Hannover. My mom, as many other Ukrainian girls, had been transported from Kyiv in a boxcar. She had been assigned to a German military works. She was operating a machine making artillery cartridges when she forgot to switch off the lights at the end of her shift, violating the Nazi curfew regulations. WW II was nearing its end, there was another US air raid and the factory was blasted. She would be hanged for this, but fortunately someone had warned her and she had escaped, running barefoot through the snow. She’d found bread and shelter with a German woman. My dad was a member of a Soviet tank crew when the vehicle got hit and burned out. He’d survived but was taken POW. When US troops entered that Nazi concentration camp my future mom somehow met my future dad. But let me tell you something; I’ll never visit or tour Hannover.

There were five children in our family. My parents are dead, and so are my three brothers. Hard to believe but true. I spent my childhood in Stalinka (popular appellation relating to Kyiv’s residential district in the vicinity of what is now the Central Railway Station). Mom would pick me up and sit me on her lap and we’d sing Ukrainian songs. I’d try to yell rather than sing and my ears would swell with the noise. The rest of the family would laugh, saying look at little Volodymyr’s big music ears. Also, we had a gypsy camp in that district. I used to watch their campfires and hear their songs. I’d made friends with a gypsy boy my age and they let me join their choir. At about seven years of age I joined the Shchedryk Children’s Choir. Some even compared me to Robertino Loretti. They’d drive up in a car and look for me all over Stalinka, a dishevelled kid with freshly grazed knees. They’d find me, bring me to Khreshchatyk St., wash and dress me, and let me sing live on television.

The Ukr.: Do you expect your children to follow in your footsteps?

V.H.: My son Volodymyr is 5, my daughter Anna-Stephanie is 4. Both are definitely musical, it was told by experts who knew nothing about their father. But I won’t allow any music classes unless either or both of them experience that spark igniting inspiration born of true talent. True music is unthinkable without this. Even if they decide to follow in my footsteps, I’ll help them only if I’m sure that they’re better than me. This profession is very hard, the requirements are very demanding, and we have more than enough of mediocre performers.

The Ukr.: Is your wife also in the creative domain?

V.H.: Tetiana is studying in the States, majoring in landscape architecture. My family is there, too. My wife is from Kyiv and we met during one of my concert tours. It happened a short walk from the Opera House. I spotted a pretty girl and invited her to my concert. She eyed me suspiciously and said, “All of you pretend to be People’s Artistes when in front of the theatre.” Anyhow I gave her my calling card, but when she phoned I was so busy it took some time to figure out who it was calling.

The Ukr.: Your hobby?

V.H.: I’m fond of collecting old cars. I have ten already, they’re parked somewhere in Kyiv. I love messing around and trying to fix the engines. I’m fond of manual work using wrenches and screwdrivers.

The Ukr.: And perhaps using some expletives in the process?

V.H.: That’s right. What I value most in my collection is a 1933 Mercedes coupe and a WW II Willis. I recently bought a tank dating from the same period, I bought it as scrap metal. We’ll restore it and present it to a museum, courtesy of the Hryshko Foundation.

Він повернувся через 15 років. Повернувся співаком, який входить до п’ятірки кращих тенорів світу. Йому аплодували в багатьох країнах, він виступав на кращих підмостках світу. Україна ж відкрила для себе Володимира Гришка торік, коли до Києва приїздила Монтсеррат Кабалье. Велика оперна дива запросила до спільного виступу росіянина Миколу Баскова, якого в нас знають навіть далекі від мистецтва люди, і українця - відомого в дуже вузьких колах вітчизняних меломанів. Країна ойкнула, почувши голос Гришка.

Народний артист України, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка Володимир Гришко - гість нашої рубрики “Портрет”.

Народний артист України, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка Володимир Гришко - гість нашої рубрики “Портрет”.

The Ukrainian:Володимире Даниловичу, зізнаюся - стає дуже прикро, коли бачиш: наші земляки знову радують своєю майстерністю іноземну публіку, а не українську.

Володимир Гришко: Навряд чи, залишаючись в Україні, я зміг би досягти висот. Не хочу згадувати про ті часи. Дякувати Богу, вони минули. Але порадую українських аматорів класичного мистецтва. Незабаром вони зможуть почути наших земляків, котрі уславилися в усьому світі, - Вікторію Лук’янець, Марію Гулєгіну (кращу “Тоску” світу), Анатолія Кочергу, Василя Герелла. Президент Віктор Ющенко дав мені - як своєму раднику з питань культури - доручення повертати в Україну її золотий фонд.

The Ukr: Дай-то Боже! Спасибі Вам за те, що ми вже почули Лучано Паваротті.

В.Г.: Для того щоб маестро Паваротті включив до свого прощального турне Київ, довелося плідно працювати організаторам та скористатися нашим старим знайомством. Ми дев’ять сезонів співали з ним у Метрополітен-опера. Маестро поїхав із столиці, зачарований нашою країною, людьми, привітним прийомом.

The Ukr: Володимире Даниловичу, мені не раз доводилося чути від молодих виконавців, що пробитися на світові підмостки надзвичайно складно.

В.Г.: Абсолютна правда. У нашому середовищі - найжорстокіша конкуренція. Коли після закінчення Київської консерваторії я за два роки став лауреатом чотирьох найпрестижніших конкурсів (усього ж Гришко - лауреат 5-ти конкурсів - Т.Г.), то був упевнений, що переді мною розкриються двері всіх театрів. Та ба! На молодих співаків дивляться, як на сировину: крім голосу, немає ані майстерності, ані стилю, ані серйозної школи. Мене консультував педагог Паваротті Аріго Паоло. І до цього дня я займаюся з педагогом з Нью-Йорка - Біллом Шуманом, який відкрив мені секрети Кореллі, Джильї. Вчився, спостерігаючи за своїми старшими колегами: через куліси дивився, як вони поводяться, як співають, формують голосні, настроюються на сцену. Вчився переборювати хвилювання перед виступом. Видатний тенор Микола Гедда колись сказав, що зі сцени Метрополітен-опера можна дістати рукою зірку. Згадую свій дебют у Метрополітен: відкривається двотонна завіса, я стою на сцені, а переді мною - суцільна біла пелена. Язик прилип до гортані - не віддереш. Співав на повному автоматі.

Звичайно, мені шалено пощастило. Я працював із кращими режисерами та диригентами сучасності: Пітером Устіновим (нині покійним), Лівайном, Гергієвим, Армільято, Дзефіреллі, Кончаловським. Моїми партнерами по сцені були найвідоміші виконавці. Досвід накопичено великий. Його хочеться передати й новому поколінню українських співаків. Повірте, я не вихваляюся, але знаю і вмію те, чого не вміє і не знає ніхто в нашій країні.

The Ukr: Чи можна назвати везінням Ваш ритм: карусель театрів, готелів, літаків, потягів?

В.Г.: Я недавно підрахував, що 12 років свого життя цілком віддав репетиціям, вивченню нотного матеріалу, виступам, поїздкам і так далі. Чи потрібні були ці переживання, розчарування, самокритика, перемоги? Але якщо тобі дано великий дар, то й платити треба за великим рахунком.

The Ukr: Володимире Даниловичу, Ви стежили за подіями “помаранчевої революції” зі своєї прекрасної далечини?

В.Г.: Чому ж здалека? Я був у Києві, весь час проводив на Майдані, ходив по вулицях. Незабутнє враження! Щоб підтримати тих, хто промерзав до кісток, їздив у європейський тур заробити гроші. В мене з собою був національний прапор - на ньому розписувалися співаки, музиканти, артисти з різних країн. У Бонні після концерту поруч зі мною на сцені стояли американці, німці, чехи, іспанці, ми скандували “Ю-щен-ко”. Піднявся весь зал. Виявилося, що серед глядачів були в повному складі артисти української академічної капели “Думка”.

The Ukr: Напевно, пропозиція Президента України щодо посади його радника з питань культури не стала для Вас несподіванкою?

В.Г.: Не те, щоб несподіванкою... Розумієте, наш Президент призначив своїми радниками людей, котрі досягли вищої планки в кар’єрі, здобули авторитет у світі. Опинитися серед них - велика честь.

The Ukr: Але Вам, Володимире Даниловичу, доведеться викроювати у своєму щільному графіку ще й час на державні справи. Потягнете?

В.Г.: Анітрохи в цьому не маю сумніву. Задумано кілька реформ, пов’язаних з українськими театрами. По-перше, обов’язково слід змінювати репертуарну політику. По-друге, хотілося б, щоб Рада швидше прийняла закон про меценатство. Тоді в кожного театру з’являться свої “хрещені батьки” - могутні бізнес-компанії. Без них не обходиться жоден відомий у світі театр. Метрополітен-опера, наприклад, опікує компанія “Текско”, а Маріїнку - “Газпром”, плюс ще кілька великих компаній і десятка два приватних осіб. Коли відкриваєш програмку Маріїнського театру, насамперед, упираєшся поглядом у перелік компаній і прізвищ меценатів.

Театри - не комерційне мистецтво, заробляти достатню кількість коштів не можуть. Коли ж з’являться гроші, можна буде запросити, наприклад, видатних режисерів, відомих диригентів, виконавців, стилістів з усього світу. Чи, припустимо, найняти для оперних співаків викладача італійської мови. Та й винагороди для самих артистів стануть набагато вищими.

The Ukr: Реформи - справа довга. Які плани в радника Президента на найближчий час?

В.Г.:Вашому журналу - першому - відкрию секрет. У вересні ми запустимо новий музичний фестиваль “Київська Русь”. Тільки не думайте, що ми плануємо проводити його з великим розмахом. Фестиваль почне своє життя з майстер-класів, які погодилася провести в Києві Лариса Гергієва - директор художньої академії молодих співаків Маріїнського театру. Причому на майстер-класи зможуть прийти всі бажаючі, а не тільки студенти консерваторії або співаки. Всі, хто хоче зрозуміти специфіку вокалу, його таїнство. Україна - країна співоча, тут багато прекрасних голосів. Але чи всі можуть стати артистами? На майстер-класах бажаючі дістануть відповідь: займатися вокалом чи, скажімо, комп’ютерами, адвокатурою, зубним протезуванням...

Переговори про майстер-класи ми ведемо також із видатними співаками - Дмитром Хворостовським, Марією Гулєгіною, Василем Гереллом. Вважаю, що нам слід обов’язково відродити славу Київського оперного, котрий на початку 20-го століття входив до трійки кращих імператорських театрів Росії. До нас тоді приїздили вчитися італійські співаки.

The Ukr: Володимире Даниловичу, коли я готувалася до інтерв’ю, з’ясувалося: ми майже нічого не знаємо про Вашу сім’ю: хто батьки, де Ви жили в дитинстві, яким Ви були.

В.Г.: У моїх батьків - Валентини Василівни та Данила Микитовича - дуже драматична доля. Вони познайомилися у концтаборі, в німецькому місті Ганновері. Маму, як багатьох українських дівчат, вивезли з Києва до Німеччини у товарняку. Працювала на заводі, де виготовляли снаряди. Якось наприкінці війни мама забула загасити світло, порушивши маскування. Налетіли американці й разбомбили завод. За це гітлерівці збиралися її повісити. Але, на щастя, хтось встиг її попередити, і мама втекла босоніж по снігу. Потрапила до німецької жінки, котра її не виказала. А батько пройшов війну, обгорів у танку і потрапив у полон. Коли прийшли американці, мама якимось чином повернулася туди, де був концтабір, і там познайомилася з майбутнім чоловіком. Знаєте, я ніколи не поїду до Ганновера, які б мені гроші не пропонували.

У родині росло п’ятеро дітей. Зараз вже немає батьків, немає трьох моїх братів. Тяжко...

Моє дитинство минуло на Сталінці (так раніше називали район центрального автовокзалу в Києві). Мама садила мене на коліна, і ми з нею співали українські пісні. Я намагався горланити так голосно, що мої вуха просто ходили ходором. У родині сміялися: “Які у Володі музичні вуха”. А ще в районі зупинявся справжній циганський табір. Вечорами палали багаття, цигани співали. А через те, що я дружив з одним їхнім хлопчиком, мене допускали у спільний хор. Років із семи почав виступати в дитячому хорі “Щедрик”. Мене навіть називали українським Робертіно Лоретті. За мною приїздили на машині й шукали по всіх закутках Сталінки. Замурзаного, з розбитими колінками привозили на Хрещатик, відмивали, вдягали й випускали в телеефір.

The Ukr: Як ви гадаєте, Ваші діти підуть вашими стопами?

В.Г.: Сину Володі зараз п’ять років, дочці Ганні-Стефанії - чотири. Вони обоє дуже музикальні. Причому так кажуть фахівці, котрі не знають, хто їхній батько. Хоча я не дозволяю їм займатися музикою. Мають бути спалах, осяяння, без цього в музиці неможливо. Чи підуть діти моїми стопами - не знаю. Сам я допомагатиму лише в тому разі, якщо зрозумію: вони кращі за мене. Бути співаком - важка професія, надто висока планка. А “середняків” і так вистачає.

The Ukr: Ваша дружина з артистів або з глядачів?

В.Г.: Тетяна вчиться на ландшафтного дизайнера в Штатах. Там зараз і живе моя родина. Дружина - киянка. Ми з нею познайомилися під час моїх гастролей у Києві, прямо поруч з оперним театром. Я запримітив гарну дівчину і запросив її на свій спектакль. Вона подивилася на мене недовірливо і сказала: “Всі ви поруч з театром народні артисти”. Але я все-таки примудрився увіпхнути їй свій номер телефону. Коли ж вона подзвонила, то я був настільки засмиканим, що не відразу й згадав, з ким розмовляю.

The Ukr: Володимире Даниловичу, а є у Вас віддушина, котру називають хобі?

В.Г.: Є. Збираю старі автомобілі. Їх у моїй колекції десять, стоять на майданчику в Києві. Мені подобається покопирсатися в моторі, вдарити по чомусь молотком...

The Ukr: ...і нагородити це “щось” міцним слівцем.

В.Г.: Ну, не без того. “Зірка” колекції - “Мерседес-фаетон” 1933 року. Є ще фронтовий “Вілліс”. Нещодавно придбав за ціною металобрухту танк. Його дістали з дна озера, він теж фронтовий. Ми танк відреставруємо і подаруємо від Фонду Гришка якому-небудь музею.