Even the most naive idealists had no doubts that the triumph of the Orange Revolution would be followed by a re-alignment of property and finance interests. Regrettably, the kind of economic model Ukraine followed for the past 14 years has not allowed business to exist independently of the powers that be. In order to survive and develop a viable business, Ukrainian businesses had to come to terms with the regime in general and local authorities in particular, by contributing to party funds or simply slipping brown envelopes into pockets. Not surprisingly, businesspeople with these “lucky tickets” from the previous regime found themselves exposed to cross fire from the new government and their rivals, which they had previously suppressed with the help of the state machine. In other words, Ukraine is now faced with a war of national, private, and clannish interests.

National Interests

Generally the oligarchs can obtain attractive enterprises by using pretexts such as defending shareholders’ rights while also trying to block each other in the process, because there are shortcomings in the Ukrainian legislation. There are actually no laws which state that such-and-such business entities can be deprived of their property rights to the benefit of others. Socialist Valentyna Semeniuk, the recently appointed head of the State Property Fund, is an outspoken supporter of re-privatisation projects, yet she could think of only one law currently in effect in Ukraine, which allowed for the re-appropriation of state property due to a failure to honour investment commitments. However, to prove such a failure legally is a very difficul task. This is because originally all such investment commitments were drawn up for specific buyers and approved at the highest political level in Ukraine, but off record. As regards those being most vigorously discussed regarding additional payments that have to be made for state-run businesses privatised in return for only token money, or those that should be re-nationalised if found to have been acquired for a token price, lawyers versed in this field treat such political statements rather sarcastically. For a start there is no such legal vehicle in Ukraine. Secondly, all those buyers had paid precisely the price set by the state - or even more in some cases. In other words, the buyers cannot be held responsible for the State Property Fund of Ukraine allowing them to acquire such property at understated prices. Moreover, such prices were formally established by entities approved under contracts with the state. The price-setting techniques were adopted by government agencies and then approved by the authorities in charge of privatisation. Legally speaking, therefore a great many medium-level bureaucrats should be held to account. However, to prove any guilt in their handling of this paperwork is practically impossible. Therefore, the new government’s ardent re-privatisation campaign, including public court hearings, appears unrealistic and unachievable.

There is another way to solve this problem; to pass a new law. Valentyna Semeniuk says the issue can be legally resolved by re-nationalising such property, if it was found to have been unlawfully executed and then to re-privatise again, in a lawful and transparent procedure. Such legislation must be first considered by the Cabinet of Ministers and then approved by the Verkhovna Rada of Ukraine. However, this bill cannot be passed without amendments being introduced to other laws regarding privatisation. In other words, the whole privatisation legal framework must be updated. This, too, will also cause problems because the pertinent laws have no retroactive effect, so it’s practically impossible to legally force the original owners to make extra payments. In other words, the current officially stated denationalisation and then re-privatisation campaign remains on paper.

But the overall situation is perhaps not as disheartening as it first appears. There are potentially ways for the state to correct some possibly fraudulent causes. Over the years of national independence only 30-40% of all enterprises have been privatised, by tenders supervised by the State Property Fund of Ukraine. Others changed ownership using restructuring, bankruptcy, and other ‘tricks’. Here experienced lawyers may find vast areas of possibilities. There are substantial numbers of potentially fraudulently privatisations which could be returned to the state. But if their current owners are brought to the court and there is substantive evidence proving their unlawful ownership, they will have to be paid compensation, particularly in terms of investments made. However, it is difficult to say if the current central Ukrainian budget would be able to make such payments.

Games of the Oligarchs

While the new Ukrainian government is trying to figure out how to implement the new re-privatisation strategy, local oligarchs have started attacking each other. There are several such offensive scenarios.

The first envisages lawsuits stemming from individual complainants. This approach seems a bit exotic by Ukrainian norms. We are not accustomed to small minority shareholders challenging the privatisation of a giant industrial project in court. However, these individual claimants are small pawns on a big clannish chessboard, with the rules of the games worked out by highly paid lawyers. Practically every such plaintiff insists that his Ukrainian national rights were infringed during a tender process, because the bidding procedures were formulated so that they and other such bidders - could not buy a single share. This is perfectly true; which of these minions could have dreamt of obtaining an interest in Zaporishtal or Kryvorizhstal? Yet actually anyone was formally entitled to do so. Not surprisingly, therefore the Ukrainian courts have received many virtually identical complaints over the last few weeks, where individual claimants are challenging the legitimacy of large businesses having been privatised without such individuals being allowed to submit their bids. For instance, a resident of Kharkiv by the name of Baranovsky, acting on behalf of two other Kharkiv residents, contested in the Pechersk Court the tenders which sold the 53.8% interest in VAT Rivneazot; 78% in VAT Damen Shipyards Ocean, and 76.18% in VAT Association Skloplastyk. Similarly a resident of Kyiv by the name of Brahanets was displeased with the sale of 89.48% interest in VAT Krymsky Sodovy Zavod.

Another “record-holder” was Kyseliov, a resident of Kyiv who contested in the Pechersk District Court the sale of a 70.86% interest in VAT Ukrstalkonstruktsiya, 81.59% in VAT Zaporizky Avtomobilny Zavod, and 26% in Kryvy Rih’s Konstar Turbine Plant. It should be noted that, for example, Ukraine’s only successful auto works AvtoZAZ was acquired by MP Tariel Vasadze’s very influential company Ukravto, which had kept the AvtoZAZ’s “state-controlling interest” under its influence since 1991, while also holding interests in 14 other business entities, including 50% in ZAT ZAZ, 99.86% in AvtoZAZ-Silhouette, 75% in Tauria-Magna, and 99.99% in AF Tauria. In May 2002, Ukravto, being the only contender, bought the balance of shares for UAH 54.2 million, from a starting price of UAH 54 million.

Further, two individual complaints were lodged in the Kryvorizhstal case by Demchenko and Matseliukh; they challenged the privatisation of 93.02% of the shares. However, the Pechersk District Court of Kyiv refused to include the individual claimants as shareholders in the combined privatisation hearings. This ruling was passed March 21. However the lawsuit challenging the sale of Kryvorizhstal, Ukraine’s largest metallurgical works, which is considered one of Europe’s best, was commenced by the law firm Serhiy Koziakov & Partners. Even prior to the Orange Revolution, the legitimacy of Kryvorizhstal privatisation was challenged by lawyer Iryna Nazarova and MP Pavlo Ihnatenko (currently Minister of Ecology of Ukraine).

Another scenario was started by Konstantin Grigorishin, a Russian national who set about actively getting under his control the regional energy distribution companies he had missed previously. He proved during the court hearings that his company managers, who had been fired several years ago, could be legally reinstated. Then he used office security firms and law enforcement officers to oust the existing management and replace it with the people he wanted. Incidentally, the situation with Grigorishin (who is known to have worked under Pavlo Lazarenko’s able guidance, then under Viktor Medvedchuk and Hryhory Surkis’s auspices, although he eventually got into a row with Mr. Surkis and lost control of most of the property he had acquired) marks a trend. Domestic financial-industrial groups, that have during the past few years faded from the local political scene, are re-emerging. Another route they can use to reappear is creating alliances with groups that ‘rub elbows’ with the new government but who lack strong industrial business positions. Thus, business circles are buzzing with rumours about the Grigorishin group combining efforts with entities which are in the ‘good books’ of Petro Poroshenko, Secretary of the National Security and Defence Council. Now this factor is particularly worrying as this could indicate that the change of government has not changed the relationship between business and government, only the players. Different names, but the same games. But it is too early to state this as a real trend or fact. Perhaps the requirement to seek a political umbrella will be cured with time, and business in Ukraine will evolve in accordance with a more civil code rather than corrupted rules.

У тому, що після перемоги “помаранчевої революції” не обійдеться без перерозподілу фінансових потоків і промислової власності, ніхто не мав сумніву. Навіть затяті ідеалісти. На жаль, економічна модель, за якою наша країна жила останні 14 років, не дозволяла бізнесу існувати окремо від влади. Щоб реально розвиватися й досягти хоча б східноєвропейських масштабів, комерційна структура повинна була підтримувати з владою взагалі й з окремими її представниками зокрема теплі стосунки, підкріплені внесками чи то до партійних фондів, чи просто в конкретні кишені. Не дивно, що власники “щасливих квитків” від колишньої влади опинилися під перехресним вогнем нової влади і своїх конкурентів, яких вони раніше утискали за допомогою державної “машини”. Таким чином, Україна стоїть на порозі війни інтересів: національних, особистих і кланових. Точніше - ця війна вже почалася...

Національні інтереси

Головна причина, що дозволяє олігархам під гаслом боротьби за права акціонерів метушитися навколо привабливих підприємств, виштовхуючи один одного, полягає в недосконалості українського законодавства. Фактично в країні не існує жодних правил, за якими можна було б легітимно позбавити власності одних і продати її іншим суб’єктам господарювання. Гарячий прихильник реприватизації, соціалістка Валентина Семенюк, віднедавна голова Фонду держмайна, змогла пригадати лише одну норму діючого закону, котра передбачає відчуження частки державного майна за невиконання інвестиційних зобов’язань. У той же час довести таке дуже важко, хоча б тому, що інвестиційні зобов’язання заздалегідь складались під конкретного покупця, чия кандидатура визначалася на найвищому державному рівні. Звісно, неофіційно. Що ж стосується популярних нині розмов про те, що олігархів примусять доплатити за придбані задурно заводи або просто заберуть власність на підставі того, що вони заплатили надто низьку ціну, то фахівці-юристи зустрічають ці висловлювання політиків з іронією. По-перше, такого механізму в правовому полі не існує. По-друге, покупець давав стільки грошей, скільки просила держава, або ще більше. Тобто покарати за те, що державний приватизаційний орган - Фонд держмайна - виставляв об’єкти на продаж за заниженою ціною, немає підстав. Більше того, ціна формально призначалася на базі оцінки уповноважених на це комерційних структур, які укладали відповідні договори з державою. Методика оцінки встановлювалася урядовими структурами і затверджувалася органами виконавчої влади, котрі відповідали за приватизацію. Якщо дотримуватися правового поля, виходить: треба притягати до відповідальності безліч чиновників середньої ланки. Однак довести зловмисність у тому, як вони складали бюрократичні інструкції, нереально. За умов публічного судового процесу на цю тему весь реприватизаційний запал буде знівельовано.

Є інший шлях законодавчого вирішення проблеми - прийняти новий закон. Валентина Семенюк каже про законодавче оформлення процесу відчуження державної власності - з чітким прозорим механізмом повернення приватизованих підприємств у держвласність, з урахуванням пропозицій територіальної громади, обов’язковим розглядом у Кабінеті міністрів і затвердженням Верховною Радою. Але цей закон не може бути прийнятий без внесення поправок до інших правових актів, пов’язаних з приватизацією. Тобто слід повністю змінити законодавче поле, на якому відбувається роздержавлення майна. Та навіть за такої копіткої роботи виникне колізія: закони не мають зворотної сили. І провести переоцінку майна за новою методикою з тим, щоб примусити колишніх власників доплачувати за це майно, практично неможливо. Таким чином, реприватизація на державному рівні поки що обмежується розмовами.

Втім не все так песимістично. Держава може спробувати захистити свої інтереси там, де її позбавляли власності шахрайськими методами. За всі роки незалежності лише 30-40 % усіх підприємств були приватизовані на конкурсах, проведених ФДМ, інші підприємства приватизувалися через механізми санації, доведення до банкрутства і т.п. От на цьому полі юристам є чим зайнятися. Кілька десятків привабливих об’єктів, якими олігархи заволоділи за допомогою різних хитрих схем, можна повернути у державну власність. Але навіть за судового доведення вини комерсантів, перед тим як відбирати в них власність, треба буде повернути деякі гроші, вкладені в підприємства. Чи є така можливість у досить бідного бюджету, сказати важко...

Олігархічні ігри

Тим часом, поки державні мужі тільки розмірковують, яким чином їм реалізувати реприватизаційну стратегію, олігархи починають здійснювати атаки один на одного. Сценаріїв таких атак декілька.

Перший - через судові позови фізичних осіб - виглядає дещо екзотично для українських реалій. Інакше кажучи, ми не звикли, щоб маловідома фізична особа (пересічний начебто акціонер) подавала позов до суду з вимогою визнати недійсною приватизацію того чи іншого великого підприємства. Звичайно, всі ці люди - лише пішаки у грі кланів, правила якої розробили високооплачувані юристи. Практично всі позивачі використовують аргумент, що під час конкурсу були порушені їхні права громадян України, оскільки його умови були сформульовані таким чином, що не дозволили їм придбати жодної акції. Останнє не викликає сумніву. Зрозуміло, ніхто з простих смертних не міг навіть і подумати, щоб купити пакет акцій Запорізького автозаводу чи “Криворіжсталі”. Та формально вони мають на це повне конституційне право.

Не дивно, що протягом останніх тижнів до судів надійшли майже однакові по суті позови, в яких фізичні особи заперечують законність приватизації підприємств на основі недопущення їх до конкурсів. Зокрема, харків’янин Барановський (особисто і за дорученням від двох інших жителів Харкова) оскаржив у Печерському суді м. Києва законність продажу на конкурсах 53,8 % ВАТ “Рівнеазот”, 78 % ВАТ “Дамен Шип’ярдс Океан” і 76,18 % ВАТ “Об’єднання “Склопластик”. А киянин Браганець незадоволений продажем 89,48 % ВАТ “Кримський содовий завод”.

Ще одним рекордсменом виявився киянин Кисельов, який заперечив у Печерському суді продаж 70,86 % акцій ВАТ “Укрстальконструкція”, 81,59 % акцій ВАТ “Запорізький автомобільний завод” і 26 % акцій криворізького турбінного заводу “Констар”. Треба зазначити, що, наприклад, “АвтоЗАЗ” - найпотужніший і практично єдиний великий автобудівний завод в Україні, придбала дуже впливова компанія народного депутата Таріела Васадзе “Укравто”. Вона з 1999 року керувала держпакетом акцій ВАТ “АвтоЗАЗ”, котре, у свою чергу, здійснює управління пакетами акцій і частками в статутних фондах 14 господарських суб’єктів. Зокрема, їй належать 50 % акцій ЗАТ “ЗАЗ”, 99,86 % - ТОВ “АвтоЗАЗ-силует”, 75% - ТОВ “Таврія-Магна” і 99,997 % - ТОВ “АФ “Таврія”. У травні 2002 року “Укравто”, єдиний претендент на пакет, придбав його за встановленою в ході експертної оцінки вартістю 54,2 млн грн при стартовій ціні пакету 54 млн грн.

До речі, навіть стосовно “Криворіжсталі” розглядалися позови двох фізичних осіб Демченка і Мацелюха про законність приватизації 93,02 % акцій. Але Печерський суд м. Києва відмовився залучити фізичних осіб - акціонерів до участі в процесі щодо законності приватизації комбінату. Таке визначення суд прийняв 21 березня, відхиливши їхні заяви. Проте сам по собі процес щодо правомірності продажу найбільшого в Україні й одного з найкращих у Європі металургійних комбінатів відбувається за позовом адвокатської фірми “Сергій Козяков і партнери”. Ще до “помаранчевої революції” позов про визнання приватизації “Криворіжсталі” недійсною, нелегітимною подали адвокат Ірина Назарова і депутат Верховної Ради Павло Ігнатенко, який нині обіймає посаду міністра екології.

Інший сценарій реалізував російський громадянин Костянтин Григоришин: він активно взявся за встановлення контролю над втраченими раніше обленерго. Григоришин у суді доводить, що його менеджери, яких звільнили кілька років тому з посад, мають підстави для поновлення на роботі. Після цього він за допомогою охоронних фірм і судових виконавців виганяє “директорат опонентів” і встановлює на підприємствах свою владу. До речі, ланкою в тенденції повернення на сцену вітчизняних ФПГ є ситуація з Григоришиним, який колись працював під егідою Павла Лазаренка, потім користувався протекцією Віктора Медведчука і Григорія Суркіса, а після сварки з ними втратив контроль над більшістю придбаних об’єктів. Одним з методів відродження подібних ФПГ можуть стати альянси з групами, близькими до нової влади, які не мають сильних позицій у промисловому бізнесі. Скажімо, у ділових колах активно мусуються чутки про об’єднання зусиль групи Григоришина і структур, близьких до оточення Петра Порошенка - секретаря Ради національної безпеки й оборони.

Цей фактор є особливо небезпечним. Він означає, що зміна влади не призвела до зміни ідеології стосунків держави і бізнесу. Відмінність лише в конкретних особах, які користуються симпатією влади. Раніше - одні, зараз - інші. Втім поки що рано констатувати це як факт. Можливо, дитяча хвороба “пошуку політичного даху” з часом вилікується. І наш бізнес житиме за цивілізованими правилами, а не за традиційною схемою корупції.