Ukraine-NATO relations appear to have entered a renaissance phase in the aftermath of the Orange Revolution. President Viktor Yushchenko has made a number of statements to the effect that Ukraine is wholeheartedly NATO-minded. Brussels, in turn, has repeatedly said that the NATO doors are kept hospitably open. Well, maybe only open a crack in this particular case. Meanwhile, polls staged in Ukraine by various prestigious social study centres show that the population does not much agree with the Head of State. Is there a possibility that Yushchenko will find himself in a situation where the powers that be want something which the people do not? Let us try to figure out why so many Ukrainians are not so friendly towards NATO.

A Bit of Latter Day History

As a matter of fact, NATO had for sometime been preparing for a re-approach with Ukraine, even before Viktor Yushchenko’s presidency. Diplomatic sources of the members report, off record, that NATO intended to admit Ukraine within five years if the opposition leader [i.e., Yushchenko] won.

Viktor Yushchenko did become President and then confirmed Ukraine’s desire to step up the European and Euro-Atlantic integration process. As for Ukraine-NATO relations, the new Ukrainian government has taken a number of rather concrete steps aimed at intensifying these relations. It would be boring to list, all of the meetings of all the various commissions and committees. Suffice it to say that, on February 22, 2005, Viktor Yushchenko addressed the Ukraine-NATO Commission, saying that Ukraine was prepared to start on the NATO Membership Action Plan. By the end of April, a clause was added to Ukraine’s Military Doctrine, concerning preparations for fully-fledged NATO and EU memberships. It is worth mentioning that in July 2003, when Leonid Kuchma was still President, this NATO clause was withdrawn from the Doctrine.

The new Ukrainian administration’s steps in the direction of NATO look quite impressive, but concrete results can only be achieved if both sides really want them. And it would be erroneous to say that NATO has suddenly changed its mind and doesn’t want Ukraine as a member. On the contrary, functionaries in Brussels keep stressing the importance of a Ukrainian partnership and of Ukraine being in the European security network. However it is equally true that we often hear that Kyiv will not be able to become a full NATO member in the near future. So, Colonel Peter Buсh, NATO HQ Military Staff Public Information Advisor, stated recently that they are actively cooperating with Ukraine, especially with its military. They know that Ukraine will only have an opportunity to become a full NATO member if it is supported by the Ukrainian nation, and this will not happen in the very nearest future.

Vox Populi

President Viktor Yushchenko’s desire to achieve NATO membership as soon as possible is clearly apparent, but as regards the Ukrainian people the situation is a little different. The Ukrainian President said recently that Ukraine’s NATO and EU membership must be possible only after a national referendum. Interesting, because only four months prior to that, in February, the Democratic Initiative Foundation and Kyiv’s International Institute for Social Studies carried out a nationwide poll on this subject which showed that 48% of the respondents opposed NATO membership, 15% supported it, and 36% were not sure and wouldn’t take part in the referendum.

By comparison, 28% of respondents trusted NATO and 44% did not in a poll undertaken in 2003. Of course, trust and admission are different, but the negative trend is there.

So What are we Afraid of?

There are two groups to be singled out as having a negative attitude towards Ukraine’s NATO membership: (a) the populace and (b) the experts. The membership idea is rejected by a considerable part of the population, due to an opinion based not on facts and figures, but on myths. These stem from the previous decades of Soviet propaganda which can be summed up as NATO being “the world’s police” and as an “aggressive military and political bloc”. Understandable: bombing Serbia did not help NATO’s international image – or that the United States which is NATO’s prime mover is not ‘top of the pops’ at the moment.

Another important aspect of NATO-phobia is the scary prospect of spoiling relations with Russia. This attitude is predominant in the east of Ukraine which is traditionally Russia-oriented, unlike the western territories. This phobia can be summed up as Russia being Ukraine’s lasting friend and defender, and NATO being its eternal enemy. This fear of ‘losing’ Russia has certain grounds. The Times, for example, suggested that Ukraine’s stated desire to join NATO could trigger another cold war. Ukraine’s NATO membership would mean Russia’s loss of a considerable part of the inherited Soviet military complex, including the Russian fleet on the Black Sea, and that NATO will be on Russia’s south-western border. However, at the same time, the fact remains that Russia is co-operating with NATO rather closely. In addition, Moscow has repeatedly declared that it has nothing against Ukraine’s Euro-Atlantic aspirations.

At the expert level, it is economic and political arguments that are mostly used against NATO membership. These can be summed up as: a transition to the NATO military standards will have a devastating effect on Ukraine’s defence industry which will delete this country from the list of weapons and almoury exporters; Kyiv will have to buy everything abroad, ranging from fighters to uniforms.

In addition, NATO membership opponents insist that military technological co-operation between an importer (e.g., Ukraine) and exporter (e.g., US) will be more than making contracts and sales. It will include a multitude of phases like military technological aid in mastering, maintaining, and operating the newly acquired weapon systems, also in terms of personnel training and design adjustments as proposed by the manufacturer and/or the buyer; supplies of spare parts and components, especially in the case of systems with limited service lives.

Ukraine will thus become NATO’s recipient. In order to adapt to the NATO standards, the US or other member countries may make the first deliveries to Ukraine free of charge, but later will demand payments that will actually make up for the gratuitous supplies.

The political anti-NATO arguments (mostly originating from the Ukrainian left wing) rely on the good old Soviet stereotypes portraying NATO as an “aggressive reactionary police force resolved to suppress all freedom-loving peoples”.

Also, the Ukrainian people do not see any real external military threats, meaning that taking part in any military organisations is not a pressing issue. Moreover, a great many Ukrainian nationals are in a tight financial situation and are more concerned about their daily bread than national security and defence. Hence the one-third of respondents refusing to take part in a NATO membership referendum.

Of course, with time and objective (age) reasons, this pro and con ratio will gradually alter in favour of NATO membership, considering that most opponents are people of the older generation. But only this is not sufficient to change overall public opinion.

Everything stated above would therefore indicate the following: if the new Ukrainian administration is resolved to conduct a policy of European and Euro-Atlantic integration, then all steps in these directions will require the support of powerful information campaigns. The citizens of Ukraine must have a clear idea about where their polity is headed, and about all the advantages and shortcomings of this policy.

Після перемоги “помаранчевої революції” відносини України і НАТО вступили в період своєрідного ренесансу. Президент Віктор Ющенко зробив цілий ряд заяв про те, що Україна всією душею прагне до Північноатлантичного альянсу. Зі свого боку, Брюссель неодноразово завіряв Київ у тому, що двері НАТО гостинно відкриті. Або принаймні напіввідкриті. У той же час опитування суспільної думки, проведені серед українців різними шановними соціологічними центрами, свідчать: населення країни, м’яко кажучи, не зовсім згодне із своїм президентом. Чи опиниться Ющенко в ситуації, коли влада хоче одного, а народ – іншого? Спробуємо розібратися у причинах легкої ворожості, котру громадяни України відчувають до НАТО.

Трохи новітньої історії

Власне кажучи, до “потепління” відносин з Україною НАТО готувався заздалегідь. Ще до того, як Віктор Ющенко став президентом, джерела в дипломатичних колах Альянсу конфіденційно повідомляли: якщо лідер тодішньої опозиції переможе на президентських виборах, НАТО може прийняти рішення про вступ України до Альянсу протягом п’яти років.

Перемога відбулася, і Віктор Ющенко підтвердив намір України максимально прискорити інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. Нова українська влада зробила ряд досить конкретних кроків убік інтенсифікації відносин із НАТО. Немає рації перелічувати докладно всі зустрічі й засідання різних міжнародних комісій і комітетів – їх було чимало. Згадаймо лише про те, що 22 лютого 2005 р. Віктор Ющенко на засіданні Комісії Україна – НАТО, заявив, що Україна готова перейти до Плану дій для одержання членства в НАТО. А наприкінці квітня у Військову доктрину України було знову включено згадування про підготовку країни до повноправного членства в НАТО і Європейському Союзі. Тут доречно нагадати, що в липні 2003 року, коли президентом України був Леонід Кучма, тезу про НАТО і ЄС з Військової доктрини було виключено.

Рішучі кроки нової української влади вбік НАТО виглядають досить вражаюче, однак для досягнення реальних результатів усе-таки необхідне бажання обох сторін. Не можна сказати, що Альянс раптом передумав і більше не хоче бачити Україну у своїх рядах. Навпаки, вищі брюссельські чиновники регулярно говорять про важливість партнерства з Києвом і про значимість України для системи загальноєвропейської безпеки. У той же час із не меншою регулярністю з’являються й повідомлення про те, що в найближчому майбутньому Київ не зможе стати повноправним членом Альянсу. Зокрема, нещодавно полковник Петер Бух, представник керівника Військового комітету НАТО генерала Харальда Куята, заявив: “Нині ми дуже активно співробітничаємо з Україною, особливо з її військовими. Ми усвідомлюємо, що можливість набуття Україною повноцінного членства в НАТО з’явиться, якщо так вирішить українська нація. Але це буде не завтра чи післязавтра”.

Vox populi – глас народу

Якщо бажання президента Віктора Ющенка максимально прискорити вступ України до НАТО очевидне, то з бажанням українського народу справа трохи гірша. Зовсім нещодавно президент заявив, що рішення про приєднання України до НАТО і Європейського Союзу має прийматися тільки шляхом референдуму. Цікаво, що за два місяці до цього, з 4 до 15 лютого 2005 р., фонд “Демократичні ініціативи” та Київський міжнародний інститут соціології провели всеукраїнське соціологічне опитування саме на цю тему. На питання про членство в НАТО громадяни відповіли так: проти вступу – 48 %, за – 15 %, не визначилися, чи взяли б участь у референдумі, – 36%. Для порівняння: у 2003 р. Північноатлантичному альянсу довіряли 28 % опитаних, а не довіряли – 44%. Природно, “довіра” і “вступ” - речі дуже різні, однак негативна тенденція все-таки простежується.

Чого ми боїмося?

Здається, у небажанні українців вступати до НАТО можна умовно виділити два рівні – побутовий і експертний. На побутовому рівні ідею приєднання до Альянсу заперечує та частина (і дуже значна) населення України, котра формує свою думку про НАТО не на знаннях і фактах, а на міфах. Коротко суть цих міфів, які протягом багатьох років втовкмачували в незрілі голови ще радянських людей, можна сформулювати в такий спосіб: Північноатлантичний альянс – це “світовий жандарм” і “агресивний військово-політичний блок”. Заради справедливості відзначимо, що, скажімо, бомбардування Сербії зовсім не додали популярності ані НАТО, ані США – двигунам Альянсу.

Ще один досить важливий аспект “НАТОбоязні” – страх зіпсувати стосунки з Росією. Ця точка зору найбільш поширена у східних регіонах України, котрі традиційно, на відміну від західних, тяжіють до “північного сусіда”. Коротко суть “фобії” можна сформулювати так: “Росія – наш споконвічний друг і захисник, НАТО – не менш споконвічний ворог”. Певним чином, острах втратити Росію має під собою грунт. Скажімо, британська газета The Times навіть припустила, що заяви України про вступ до НАТО спровокують холодну війну. Адже це означатиме, що велика частина військового комплексу колишнього СРСР і база російського Чорноморського флоту в Криму виявляться у складі НАТО, котрий впритул наблизиться до південно-західних кордонів Росії. А це в Москві вважають погрозою національній безпеці Росії. У той же час не можна забувати, що й сама Росія досить щільно співробітничає з НАТО. Крім того, Москва неодноразово заявляла, що нічого не має проти євроатлантичних устремлінь України.

Що стосується “експертного” рівня, то тут проти вступу до НАТО висувають як економічні, так і політичні резони. Коротко їх можна звести до аргументів: перехід на військові стандарти Альянсу стане згубним для оборонної промисловості України і назавжди викреслить її зі списку експортерів зброї та боєприпасів. Києву доведеться закуповувати за кордоном усе – від винищувачів до форми для солдатів і офіцерів.

Крім того, кажуть супротивники приєднання до НАТО, військово-технічне співробітництво імпортера зброї (у даному випадку України) і експортера (приміром, США) не обмежується контрактом і продажем. Воно містить у собі ще безліч етапів. Зокрема, надання військово-технічної допомоги в освоєнні придбаних зразків, їхнє бойове обслуговування та експлуатацію; проведення сервісного обслуговування; підготовку фахівців з бойового застосування й експлуатації; здійснення доробок озброєння як з ініціативи виготовлювача, так і на прохання покупця; постачання запасних і комплектуючих елементів, особливо з обмеженим терміном експлуатації.

Таким чином Україна стає реципієнтом НАТО. Перші поставки устаткування для переходу на стандарти Альянсу американці (чи інші держави – члени НАТО) можуть надати Києву безкоштовно, але надалі зажадають таких грошей, якими фактично будуть відшкодовані збитки від безкоштовних постачань.

У політичному ж плані доводи супротивників вступу України до НАТО (переважно - це ліве крило українського політикуму) базуються на тих же стереотипах радянських часів: “НАТО – агресивний, реакційний жандарм, що прагне придушити волелюбні народи”.

Наступний момент. Зараз український народ не бачить реальних зовнішніх воєнних погроз для країни. Отже, начебто б і немає необхідності брати участь у якихось військових організаціях. Крім того, скрутне фінансове становище величезної кількості громадян змушує їх думати скоріше про хліб насущний, ніж про питання національної безпеки й оборони. Звідси - небажання третини опитаних соціологами осіб брати участь у референдумі на тему вступу до НАТО.

Звичайно, згодом у силу об’єктивних “вікових” причин процентне співвідношення “за” і “проти” НАТО поступово зміниться у позитивний бік. Адже проти Альянсу переважно виступають люди середнього і старшого віку. Однак цього, звичайно, недостатньо для докорінної зміни суспільної думки.

З усього сказаного вище можна зробити висновок: якщо керівництво України має намір проводити політику зближення з європейськими і євроатлантичними структурами, то всі кроки в цьому напрямку мають супроводжуватися великою інформаційною кампанією. Громадяни країни повинні усвідомлювати, куди рухається їхня держава, і розуміти всі переваги й хиби такої політики.