The Impassioned Oleksandr Moroz
Tetiana Honcharova

He is a People’s Deputy (the equivalent of a member of Parliament in the UK), the leader of the Socialist Party of Ukraine, and the ex-Speaker of the Rada; he is well-mannered and speaks softly, but do not be misled. Oleksandr Moroz is a tough and uncompromising politician. He is not afraid to speak his mind, often broaching subjects usually avoided by others. He is referred to as the father of the Constitution of Ukraine (as he was the Speaker when this Fundamental Law was finally enacted in Parliament). He is also inseparably linked to the notorious cassette scandal. Oleksandr Moroz, one of the leaders of the current opposition, is the celebrity of this issue’s Portrait column.

The Ukrainian: Mr. Moroz, is being in opposition difficult in Ukraine?

Oleksandr Moroz: It’s certainly not easy, considering that we live in a country where laws tend to be ignored and political power is usurped. Being in opposition here takes quite some courage. Opposition is known to be the proverbial clean-up man in a democracy. A civilized country needs it the way a man needs air to breathe, so the powers that be know to watch their step and society can have certain guarantees; so the situation in general can be kept in check.

The Ukr.: Perhaps if the Verkhovna Rada passed an opposition law you wouldn’t need all this courage?

O.M.: That would be the worst situation imaginable. The opposition law is simply invention. It’s an attempt to put the kibosh on the dissenters. To be in opposition doesn’t need a special law adopted by the presidential majority. Then the regime would be able to appoint the opposition and determine its position. We must all abide by a single Constitution. The opposition may sometimes adopt a stand that aligns with that of the majority in Parliament, sometimes this position may be totally different. In other words, the opposition’s rights should be clearly defined in the standing orders. In addition to pass this bill could be dangerous, because anyone could use it in an unstructured society with our problems such as proportionate elections, which remain to be resolved. Others may bow and scrape before the regime to ask for a television channel, for example.?

The Ukr.: Mr. Moroz, hearing you mention ‘the powers that be’ in this context seems a bit confusing. After all, you and the rest of the opposition represent one of the three branches of power, don’t you??

O.M.: We were represented in the legislative branch of power in opposition to rubbing elbows with the powers that be in Verhovna Rada. But the VR is managed by the President like others branches of power: Government, even the judiciary.?

Under these conditions no-one can accuse us of not using all of the parliamentary means in the struggle to reach our goals. However we can not use the full contingent of our constitutional rights. Against us we have the whole state apparatus: courts, offices of the public prosecutor, police - all take their orders from the President. These structures often act outside the law.?

An example of our problems were those weird lottery tickets with my half-face image that emerged during the previous presidential campaign, inviting the bearer to visit our campaign HQ and promising some kind of reward, such as a domestic iron or even a yacht. We found the printing house, the number of the car, distributing the tickets, but the General Prosecutor’s Office said that no such number was in their database. Also, we discovered a print shop in Ternopil, that was producing counterfeit copies of the newspaper Silski Visti [The Rural Herald], which were being delivered to subscribers via the Ukrposhta State Postal Enterprise instead of the real ones. We have confirming statements by a print foreman and a major of the local SBU [secret police] station; we also have the license plate numbers of the trucks that arrived, at 4 a.m., to pick up the print run. But again we heard from the GPO that we had no supporting evidence.?

Another problem is that it is difficult for the populace to receive unbiased information as much of the media is controlled by the Government or its friends.

The Ukr.: It is also true, however, that the Ukrainian opposition is disunited and we often hear about your divergences. It is anyone’s guess whether its leaders will ever agree on a single presidential candidate and that you will all go your different ways during the campaign.

O.M.: Yes, our opposition is disunited, but the same is true in many countries. This is only natural because an opposition is often made up of various political groupings. As for the presidential elections, any politician can be elected as the head of state. However we believe that the main point here is different; we must change our whole political system and put in place mechanisms that prevent one man having all the political power in his hands. If we can achieve this no President can pose such a threat to our democracy. With this in mind who is the next head of state - Tyhypko, Yanukovych or Symonenko - is not that important. At a recent meeting with the German Social Democrats, attended also by Yulia Tymoshenko and Viktor Yushchenko, I said I could accept Mr. Yushchenko or Mrs. Tymoshenko, or even Oleksandr Moroz as a presidential candidate, but that I would make every effort to prevent that candidate having the kind of powers currently vested in the Presidency, because this is damaging to our whole country. Once this situation has changed there can be a real and responsible opposition and real democracy in Ukraine. Ratings show that the opposition is ahead of the powers that be and then maybe everybody will have an opportunity to apply his or her talent and experience in a new system that really serves the good of the Ukrainian state.

The Ukr.: Granted, but the opposition took a dim view of President Kuchma’s decision to share his authority [with Parliament], accusing him of all conceivable sins....

O.M.: My party (and we have good reasons for this) charged Kuchma with being dupricious. In August 24, 2002, the President repeated the theses making up the core of our 1998, 1999, and 2002 election programmes. He - or whoever had prepared his proposals - became convinced that the existing political system is ineffective and that it is a major obstacle on the path of Ukrainian progress. He spoke of things that we had long proclaimed; he said nothing new. So, is it not a political smoke screen? Every point was of minor importance, except one, an opportunity to have his authority prolonged.

Elected for a second term, Kuchma’s “supporters”, aware of his preferences, proceeded to discuss the possibility of a third term, and that, in my opinion, is what the stated political reform is all about, but the situation is absurd from the beginning. I say simply look up the Constitution, its there in black and white, the President can only serve for two terms. A group of MPs even wanted to turn to the Constitutional Court to clarify it, but I didn’t participate, because to me the constitutional presidency clause is perfectly clear.

The Ukr.: The impression is that there is little love lost between you and President Kuchma.

O.M.: My attitude to the President is frank; I can speak my mind to him personally or from the Verkhovna Rada podium. I think that Kuchma’s personal problem has become a problem for Ukraine. This man wants dictatorial powers, whatever his position. We all remember what he did as the Prime Minister of Ukraine. His whole energy is aimed at coercing the authority of the Verkhovna Rada, he doesn’t understand what is going on within Parliament and in my opinion does not understand or accept the very notion of democracy. He treats the other branches of power like a director to his employees. Therefore, I keep saying that we aren’t campaigning against Leonid Kuchma, but against the system that has sired him.

The Ukr.: How about Major Melnychenko’s tapes? Weren’t they aimed against the President, personally, and weren’t you the one that made them public knowledge?

O.M.: What would you do if you were in my shoes? I received a document confirming what I had suspected from the beginning. How was I to use this information? If you have potentially incriminating evidence, you must present it. I couldn’t have acted otherwise, under the law or abiding by any other moral or political ethics. I had no alternative, so I spoke from the VR podium. Of course, I could have made other arrangements such as transcripts or copies, but I was pressed for time. It was either to make the tape public knowledge there and then or wait another week or so. Then Parliament would have had another session voting through amendments to the Constitution, passing that reactionary bill which would help [the President] to usurp even more power. So I couldn’t wait; I made my statement [in Parliament] as soon as I learned that Melnychenko had left Ukraine.

The Ukr.: You have just said tape, not tapes. There were several cassettes, weren’t there?

O.M.: I made only one statement addressing the murder of Georgy Gongadze, the rest were made by the powers that be. The parliamentary commission [of inquiry] and the General Prosecutor’s Office later deigned to inform the general public about bribes being given and taken, about bank closures, arms sales, and so on.

The Ukr.: You sound disappointed. Probably, when speaking from the VR podium, you felt that the case would have a different outcome?

O.M.: Disappointment in what? That there isn’t even any solidarity among the journalists. Their colleague was killed and it became known by who and how. But the journalists did not go on strike with blank TV screens or empty newspapers. Should something like this happen in the United States, Germany, or in any other truly democratic country, all those involved would probably have to resign. Not in Ukraine, here everything boils down to empty phraseology. The trouble is, we don’t have a civil society. Our people aren’t yet aware of themselves as fully fledged citizens. Do you know what happened in Switzerland when they had a referendum and the point at issue was the shortening of the working week by one hour? Most respondents said no. Can you imagine the turnout of such a referendum in Ukraine?

The Ukr.: Mr. Moroz, you are a veteran member of the Ukrainian Parliament; politicians of your calibre Ukraine can be counted on the fingers of one hand in.

O.M.: True, there are few People’s Deputies now serving in their fourth Parliament. My taking up politics was a conscious choice, I had spent a number of years doing party work as a functionary of a regional party committee. During the perestroika campaign I used to argue certain issues with Gorbachev and Shevardnadze; I thought they were playing foul as regards to the party. During the 1990 parliamentary campaign I visited Tarashcha district in Kyiv oblast. The local electorate knew me well, I originate from there and I had worked there. The constituency understood me because I spoke relying on the principles of social justice. After the Communist Party of Ukraine was ruined, I came up with the initiative of forming the Socialist Party. Although we were dubbed at the time as on intensive care unit for a mortally wounded party, we proved that the SPU was a new and viable political force.

The Ukr.: What keeps you strong? Any secrets to share?

O.M.: When I was a student at the Mechanization Faculty of the Agricultural Academy of Kyiv, I went in for sports. I’d got enrolled there at 16, I’d been small and weighed only 49 kilos; in kiosks they wouldn’t even sell newspapers to me, saying scram, boy, there aren’t enough copies for students. Then I took up Greco-Roman wrestling. A year later I was taller and stronger. I took to soccer and made a good player. At this age I am not in the best of shape, of course, but I can still do 1-2 km swimming non-stop (my personal record is 5.5 km). Also, I do my regular morning exercises, 200 push-ups in three sets. And I’ve developed a fancy for angling over the past couple of years, mostly hunting for pike. Catching them, for me is a pleasure beyond description, but expensive, considering the cost of the kit in Kyiv’s Bukhara [the capital’s reputed fisherman’s flea market - Ed.].

The Ukr.: Mr. Moroz, you must remember your student period also for romantic reasons.

O.M.: Yes. Fresh from the Academy I met my one and only love. I was visiting my parents and once at the local dance club I saw her, a small delicately shaped girl. I asked the boys about her. They laughed and said what’s the matter with you, can’t you recognise your math teacher’s daughter. Indeed, he was my favourite teacher and his daughter had finished school and was living with her aunt in Donetsk, so we had never met. We met in August and I married Valentyna within two years, she was 18. Then I was called up and my first daughter was born while I was in the army. When we had our second daughter my wife suffered some postpartum complications and she has been in a wheelchair for the past twenty years. We have five grandchildren, three boys and two girls. My eldest grandson is already a student of the Kyiv University. My two other grandsons dance with the Virsky Ensemble. Too bad though that I can’t spend as much time with them as I would wish.

Полум’яний боєць Олександр Мороз
Тетяна Гончарова

Тихий голос, м’які манери голови Соціалістичної партії України, народного депутата Верховної Ради, екс-спікера парламенту Олександра Мороза вже нікого не вводять в оману. За його зовнішнім спокоєм і витримкою - характер твердий і безкомпромісний. Він не боїться сказати вголос те, про що інші мовчать. Олександра Мороза називають “батьком української Конституції” - саме під його керівництвом депутати прийняли Основний закон країни. А ще його ім’я зв’язане із сумнозвісним “касетним скандалом”.

Один з лідерів української політичної опозиції - гість нашої постійної рубрики “портрет”.

The Ukrainian: Олександре Олександровичу, скажіть, чи легко бути опозиціонером в Україні?

Олександр Мороз: Складно. Щоб бути опозиціонером у країні, де закони ігноруються, де влада узурпована, потрібно мати чимало мужності. Але ж опозиція - цей санітар демократії - цивілізованій державі необхідна, як повітря: і владі, щоб вона не заривалася, і суспільству, щоб мало гарантію - ситуація в країні під контролем.

The Ukr.: Можливо, прийми Верховна Рада закон про опозицію, то й мужність не знадобилася б?

О.М.: Ні, тільки не це. Закон про опозицію - просто вигадка. Це спроба надягти на інакомислячих шори. Опозиція не має потреби в спеціальному законі, котрий прийме президентська “більшість”. Виходить, що влада формуватиме ранги опозиціонерів? Ні, всі повинні підкорятися одній Конституції. Іноді лінія опозиціонерів збігається з лінією більшості, іноді - різко розходиться, тому її права повинні бути визначені регламентом. До того ж, приймати такий закон просто небезпечно: у політично неструктурованому суспільстві, де не вирішені такі проблеми, як вибори на пропорційній основі, подібним законом може скористатися хто завгодно. Хоч би для того, наприклад, щоб ретельно догоджаючи владі, вимагати телевізійний канал.

The Ukr.: Олександре Олександровичу, мене бентежить слово “влада” у Ваших устах. Хіба Ви та інші опозиціонери не представляєте одну з трьох гілок влади?

О.М.: Ми представлені в законодавчій гілці влади, де і знаходимось в опозиції до провладної більшості у ВР. А вона керована президентом, як і інші гілки влади: уряд, навіть суд. Додайте сюди ще четверту владу, що працює за “темниками”.

Навіть в цих умовах ніхто не зможе дорікнути нам, що ми не використовуємо парламентських методів боротьби. Але ми не можемо скористатися повним арсеналом своїх конституційних прав. Проти нас використовується вся машина держави: суди, прокуратура, міліція - усе підконтрольне Президенту. Вони часто діють поза законом. Наведу такі приклади. Під час останньої президентської кампанії з’явилися дивні лотерейні квитки із зображенням мого профілю. На квитку - запрошення відвідати наш штаб, де кожний власник лотереї одержить призи - від праски до яхти. Ми виявили друкарню, машину, котра возила ці квитки. А Генпрокуратура відповідає: такого номера не існує. Отже, немає і машини. Або таке. Ми знайшли в Тернополі друкарню, де друкувалися фальшиві номери газети “Сільські вісті”. Вони через державну установу “Укрпошту” розсилалися передплатникам замість вилучених службами зв’язку справжніх примірників газети. Є свідчення начальника цеху, майора місцевої СБУ, записані номери машин, які приїхали о 4-ій ранку за накладом. І знову чуємо від Генпрокуратури - факти не підтверджуються. Додайте й те, що в країні приватизоване право громадян діставати об’єктивну інформацію. Інформація дозована, цензурована, оскільки більшість газет, телеканалів знаходяться під контролем влади і кланів. Що в даному випадку одне й те ж.

The Ukr.: Однак в українській опозиції немає єдності: раз у раз із її стану доноситься луна внутрішніх розбіжностей. У суспільстві тільки ворожать: зуміють її лідери домовитися про висування єдиного кандидата чи знову кожний сам битиметься на президентських виборах.

О.М.: Так, але опозиція розрізнена в усіх країнах. Це - природно, бо вона представляє різні політичні сили. Що стосується виборів Президента, то главою держави може бути будь-який політик. Суть зовсім в іншому: потрібно змінювати всю систему влади, створити такі механізми, щоб у руках однієї людини не була зосереджена непомірна влада. Тоді не буде й ажіотажу при виборах. Президент не являтиме небезпеки для демократії. А кого виберуть: Тигіпка, Януковича чи Симоненка - не так важливо.

На недавній зустрічі з німецькими соціал-демократами я в присутності Юлії Тимошенко і Віктора Ющенка сказав: можу погодитися з кандидатурою Віктора Андрійовича, Юлії Володимирівні, навіть Олександра Мороза. Але я робитиму все для того, щоб жоден з них не дістав таких повноважень, які має сьогодні Президент, бо це - біда для країни. Як тільки зміниться ситуація, стане ясно, що деяка розрізненість опозиції не є перешкодою: люди об’єднуються навколо ідеї - побудови демократичного суспільства. По всіх рейтингах опозиція давно відірвалася від представників влади, і при новій системі всі знайдуть можливість застосувати свій досвід на користь державі.

The Ukr.: Та коли Леонід Кучма вирішив поділитися своїми повноваженнями, саме в опозиції його заяви викликали скрегіт зубовий: у чому тільки не звинувачували главу держави...

О.М.: Наша партія - і ми мали для цього підстави - звинуватила Кучму в нещирості. 24 серпня минулого року Президент повторив тези, які були суттю нашої передвиборної програми в 98-му, 99-му, 2002-му роках. Він або ті, хто готував його пропозиції, переконалися, що існуюча система влади неефективна, вона - головне гальмо для країни. Він говорив те, про що ми сказали давним-давно, тут не було нічого нового. Чи не димова завіса його пропозиції? Усе тут другорядне, крім одного - мати можливість пролонгувати свої повноваження.

Коли Кучму обрали на другий строк, його “доброзичливці”, вгадуючи настрій патрона, почали обговорювати тему третього строку, от чому, на мій погляд, й була затіяна політична реформа. Хоча ситуація з самого початку абсурдна. Люди добрі, що незрозумілого в Конституції, де чорним по білому написано: Президент обирається не більше ніж на два строки підряд! Група депутатів навіть хоче звернутися до Конституційного суду за роз’ясненнями. Я подання не підписав, мені особисто та частина Основного закону, де мова йде про Президента країни, абсолютно зрозуміла.

The Ukr.: Таке враження, ніби між Вами і Леонідом Даниловичем пробігла “чорна кішка”.

О.М.: До Президента ставлюся відверто. Можу сказати і у вічі йому, і з трибуни те, що думаю. Шкода, що особиста проблема Кучми стала проблемою країни. На якій би посаді він не знаходився (згадайте його в ролі прем’єр-міністра), завжди вимагав диктаторських повноважень. Уся його енергія витрачається на інтриги проти Верховної Ради: роботи парламенту він не розуміє і не сприймає, і, я вважаю, не сприймає демократію як факт. Ставиться до інших структур влади, як начальник цеху до підлеглих. Я не втомлююся повторювати: ми боремося не персонально проти Леоніда Даниловича Кучми, а проти тієї системи влади, яку він побудував.

The Ukr.: А хіба плівки майора Мельниченка не були спрямовані особисто проти Президента? Обнародували ж їх саме Ви.

О.М.: А як би Ви чинили на моєму місці: я одержав документ, котрий підтвердив те, про що я й так здогадувався. Але як цим скористатися? Якщо ми можемо вийти на злочинця, використовуючи ці документи, то треба виходити. Ні за моральними, ні за політичними міркуваннями, ні за законом інакше я діяти не міг. Іншого виходу, як тільки виступити з трибуни парламенту, в мене не було. Звичайно, можна було вдатися до іншої тактики: зробити роздруківку, очистити записи. Але час підганяв - якщо не обнародувати зміст плівки зараз, то максимум через тиждень на сесії проголосували б за поправки до Конституції, пройшов би реакційний проект, який би допоміг ще більше узурпувати владу. Мені не можна було відкладати: як тільки я довідався, що Мельниченко залишив країну, відразу виступив із заявою.

The Ukr.: Ви сказали “плівка” в однині, але ж їх було багато.

О.М.: Я зробив тільки одне повідомлення, котре стосується вбивства Георгія Гонгадзе, все інше - справа рук самої влади. Комісія парламенту, Генеральна прокуратура “повідали” і про хабарі, і про розгром банків, і про незаконну торгівлю зброєю та багато чого іншого.

The Ukr.: У Вашому голосі відчувається розчарування. Напевно, стоячи на трибуні, Ви розраховували на зовсім інший результат?

О.М.: Розчарування чим? Хіба що відсутністю солідарності серед журналістів. Колегу вбили, стало відомо хто і як. А не погасли екрани телевізорів, не вийшли газети з білими шпальтами. Якби таке сталося, скажімо, у Штатах або Німеччині, чи в інших справді демократичних країнах, всі причетні до того, що сталося, давно б пішли у відставку. А в нас усе поринуло в розмовах. Немає громадянського суспільства - от у чому біда. Людина себе не відчуває громадянином. Знаєте, коли у Швейцарії на загальному референдумі обговорювали питання, чи не скоротити робочий тиждень на одну годину, народ відповів “ні”. Можете уявити, яку відповідь на подібне запитання могла б дати Україна?

The Ukr.: Олександре Олександровичу, Ви - ветеран Верховної Ради. В Україні таких “аксакалів”-парламентаріїв можна на пальцях перелічити.

О.М.: Тих, хто обраний у парламент вчетверте, справді залишилися одиниці. В політику я прийшов свідомо: багато років займався партійною роботою в обласному комітеті партії. В роки перебудови вступав у полеміку і з Горбачовим, і з Шеварднадзе, котрі, на мій погляд, дешево вдалися до шельмування партії. Коли відбувалися вибори до парламенту в 90-му, я прийшов у Таращанський район (Київська область). Тут я народився, працював, мене добре знали. Мене почули, бо я керуюся засадами соціальної справедливості. Після руйнування КПУ виступив з ініціативою створення Соціалістичної партії. І хоча нас тоді називали “інкубатором для знищеної партії”, ми довели: СПУ - нова сила.

The Ukr.: Поділіться досвідом, де Ви берете сили, щоб протриматися в нелегкій боротьбі?

О.М.: Коли я ще вчився у Київській сільгосп-академії на факультеті механізації, почав займатися спортом. Студентом став у 16 років, був малим - важив 49 кілограмів. У кіоску мені навіть газети не продавали, казали: “Йди, хлопчику, для студентів газет не вистачає”. Зайнявся класичною боротьбою. Через рік витягнувся, почав грати в футбол, і досить непогано. Зараз, звичайно, форма вже не та, але із задоволенням плаваю по 1-2 кілометри без перерви, мій особистий рекорд - 5,5 кілометрів. Щоденна 35-хвилинна зарядка - закон: віджимаюся від підлоги у три підходи до 200 разів. Останнім часом захопився риболовлею. Ходжу тільки на щуку, задоволення - не передати словами. Правда, заняття не з дешевих, якщо врахувати ціни на “Бухарі” (відомий київський ринок для рибалок - Ред.).

The Ukr.: Але, мабуть, студентські роки запам’яталися не тільки спортом. А як же, Олександре Олександровичу, любов?

О.М.: Любов я знайшов, коли тільки-но закінчив академію. Приїхав у рідне село, пішов у клуб на танці й примітив невисоку струнку дівчину. Запитую хлопців: “Хто вона?”. “Ти що, не знаєш, - сміються, - Валентину, дочку нашого вчителя математики?”. Виявилося, що дочка мого улюбленого педагога закінчувала школу в тітки, у Донецьку. Зустрілися в серпні, а вже через два роки з 18-літньою Валентиною одружився. Потім мене призвали до армії. Поки служив, народилася перша дочка. Коли народилася друга, моя Валентина занедужала: ускладнення після пологів. Більше двадцяти років вона прикута до інвалідної коляски. В нас п’ятеро онуків - три хлопчики, дві дівчинки. Старший уже студент університету. Двоє онуків танцюють в ансамблі Вірського. Було б тільки в мене більше часу на спілкування з ними.