I hope I can ask a future President of Ukraine, “When your hand was on the Holy Bible and you were about to be sworn in, what were you thinking? Maybe of those freezing nights in a cramped tent, when your fingers ached with the cold and you thought that your ears would fall off like two flat icicles? Those hard rock concerts in the Maidan Nezalezhnosti (Independence Square) and thousands of voices chanting? Or maybe the eyes of an old woman bringing a bucketful of boiled potatoes to Khreshchatyk, saying, ‘It’s for you, boys, help yourselves, you’ve got to stay strong.’ Or a youthful lady in an expensive fur coat, sporting a coquettish orange bow and shouting: ‘Anyone wants a shower? Three at a time, please come with me!’” What will this future president remember about that distant November 2004?

I am not a prophet, of course, but I just feel that there is a man in Independence Square who will become head of this state in years to come. He is probably one of those eating cold food, sleeping restlessly and at irregular hours, arguing his point heatedly, shouting angrily or cheering with the crowd. Like hundreds of thousands of fellow countrymen, he knows the main thing: only yesterday they were an amorphous mass, but now they are a nation.

I am not a prophet, of course, but I just feel that there is a man in Independence Square who will become head of this state in years to come. He is probably one of those eating cold food, sleeping restlessly and at irregular hours, arguing his point heatedly, shouting angrily or cheering with the crowd. Like hundreds of thousands of fellow countrymen, he knows the main thing: only yesterday they were an amorphous mass, but now they are a nation.

I am not a prophet, of course, but I just feel that there is a man in Independence Square who will become head of this state in years to come. He is probably one of those eating cold food, sleeping restlessly and at irregular hours, arguing his point heatedly, shouting angrily or cheering with the crowd. Like hundreds of thousands of fellow countrymen, he knows the main thing: only yesterday they were an amorphous mass, but now they are a nation.

Frankly speaking, the front cover of this issue was to feature a different hero. We held talks, sent officials letters and called his press secretary. When a noted politician is to appear in the leading column, arrangements for an interview take weeks. At one point we thought that we had an appointment, but then someone else materialised in the limelight, the Ukrainian people, and we realized that we had our hero.

I take a walk on a Khreshchatyk smelling of makeshift stoves. The tent city is packed with political discussions and flying banners. It is all very vibrant and alive. I take a closer look at faces and they are all attractive, smiling friendly. And everyone is fantastically straightforward and open. Most importantly, there is no hostile atmosphere in the Maidan. The second week of civic resistance is drawing to a close, one can physically sense the people’s fatigue, but the high-strung atmosphere of the early days, when everyone was waiting to see if the government would use force or back off, is no longer there, thankfully. Apparently those in high offices thought better of it. Maybe those that only yesterday had regarded us as dumb cattle were seeing us in a different light.

Strolling up and down Khreshchatyk, I tell myself that I’m seeing history being made; that these days will give birth to legends and become the most exciting pages in the latter-day history textbooks. Chinese sages insist that an epoch of change is a damnation. If so, we’re ready to go through the ordeal, so long as these changes come about.

We are now in a seesaw situation, but the main lesson of the year 2004 is that no-one stayed indifferent. The Maidan touched a nerve in one and all.

“The nerve of these orange characters,” a woman living in my sector of our block of flats told me indignantly, “loudmouths and lazybones, all of them. Of course, gathering rallies and shouting is easier than working down coal mines!” Another woman, my relative, called from her Shevchenko Blvd. flat, “I’d blow up that CEC building if I could. Living here is a nightmare, with cars blowing their horns and crowds yelling. I can’t open the window to air the room and I gasp for breath during the night.” An elderly man sitting next to me in a fixed route taxi: “I’d have bulldozers do a short job of their tent city.” A lady standing in a queue for coffee, pursing her lips with disgust: “They’ve turned Khreshchatyk into a garbage heap. Let them get back to their Bumvilles, we’ll figure out things here without them.”

The sign on the door of Our Ukraine’s campaign office states: “We are out of orange!” So things have got that far!

“They gypped me, so cynically and openly! They figured I’m that dumb! Well, I’ll show them I’m not!” another heretofore totally apolitical woman friend of mine was saying, fuming and loading 10-litre pots of borscht and buckwheat porridge in the boot of her car. Another woman I know lugged a sackful of sweaters and winter footwear to Khreshchatyk: “Our children are fighting here for people like me. My back’s killing me, I can’t sleep in that tent, but they know we’re with them.” A man got out of his expensive jeep to unlock his neat modern office in Khreshchatyk to keep it open through the night for the fellows from Maidan: “Yeah, I know that both candidates are sick; one with the cold, but the other with plague.” A man considered by his friends and colleagues an aesthete, even snob, declared suddenly: “I’m prepared to endure any inconveniences today so I can live in a democratic country tomorrow.” A female employee of this magazine said: “If we put up with this humiliation and swallow all those lies, I’ll never again admit I’m from Ukraine when visiting abroad.”

Only a month ago no-one, not this government, nor the opposition, nor even the West believed that Ukraine could waken from its lethargy like an icebreaker crashing her way through an ice field. Ukraine was unlucky indeed. It was like a cat whose tail was being chopped off, bit by bit; neither the patriotic slogans in the early 1990s, nor the cassette scandal, not even the Ukraine-without-Kuchma campaign could get this country out of the bog in one mighty pull. Nor was there anything coincidental about the international community regarding Ukraine as a permanently failing democracy. Ukraine was treated accordingly, of course.

After communicating with people from the orange and white-blue camps, I arrived at the conclusion that (a) the former were defending not Yushchenko but their abused rights, their democratic choice. The white-blue were backing their regional leader, period. I think if Yushchenko becomes president he will have to change many things in the political system. People who lived in an atmosphere of double standard under Kuchma have become essentially different. Now they know that they are electing not another idol, but a top manager who will be accountable to them. They know the constitution and have partaken of the fruits of freedom; they will never agree to become dumb cattle again. The orange idea triggered an explosion of people’s wrath. Yushchenko, despite all his mistakes, miscalculations, a degree of weakness, embodies the people’s hope for moving, even if step by step, on the road to civilization; that Ukraine will not turn its back on the international community and will not lock itself up in a reservation. Viktor Yushchenko may fail to justify all our hopes. Would this be disastrous for Ukraine? Not likely. The Ukrainian nation has just been inoculated against authoritarianism.

Nor will Viktor Yanukovych be any better if he wins this campaign. The notorious administrative resource, nontransparent policies, and Byzantine practices just won’t work. Does he know any other administrative techniques? Stories about how he solved certain problems using his fists may be strongly overstated, but the approach is remarkably characteristic. Yes, he should be credited with a brave manly stance during this period of severe ordeals, but there is also Mrs. Yanukovych and her allegation that America is manufacturing and supplying valenki felt boots...

Twenty or thirty years from now Yushchenko and Yanukovych, currently the talk of every town all over the world, will have become two more names in history textbooks. History will have smoothed over the rough edges, certain aspects will have been revised and theses and books written by smart and inquisitive scholars and authors; all i’s will have been dotted and t’s crossed. I think that people in a new prosperous, democratic, and prestigious Ukraine will treat the orange revolution with respect in an abstract sort of way. Young people in that other Ukraine will wonder how we could have lived other than free.

Will that distant president have forgotten about the mystic Ukrainian Maidan, covered with snow, freezing but unvanquished? Will he remember these painfully expectant but marvellous days witnessing one of the great surprises, the birth of a nation?

Коли Ваша долоня ляже на Біблію, і Ви приготуєтеся вимовити слова клятви, що згадаєте Ви в ту мить, мій майбутній Президенте? Можливо, обпалююче-холодні ночі в тісному наметі, те, як стигли пальці, а вуха, здавалося, от-от відваляться від морозу? Шалений рок на Майдані, силу тисяч глоток, які скандують? Або очі жінки похилого віку, яка принесла на Хрещатик ціле цебро звареної картоплі та все примовляла: “Їжте, хлопці, набирайтеся сил”. Чи моложаву даму в дорогій шубці з кокетливо пришпиленим жовтогарячим бантиком, котра голосно запрошувала: “Хто хоче в душ? Три особи за мною!” Що згадаєте Ви, мій майбутній Президенте, про листопад 2004 року?

Я, звичайно ж, не провидиця. Але чомусь постійно переслідує думка про те, що саме тут, на головному Майдані, знаходиться - не може не знаходитися - людина, якій через багато років судилося очолити країну. Вона їсть у сухом’ятку, спить уривками, сперечається, обурюється, радіє разом з усіма. Вона, як сотні тисяч співвітчизників, знає головне: ще вчора ми були аморфним натовпом, а сьогодні ми - народ.

Я, звичайно ж, не провидиця. Але чомусь постійно переслідує думка про те, що саме тут, на головному Майдані, знаходиться - не може не знаходитися - людина, якій через багато років судилося очолити країну. Вона їсть у сухом’ятку, спить уривками, сперечається, обурюється, радіє разом з усіма. Вона, як сотні тисяч співвітчизників, знає головне: ще вчора ми були аморфним натовпом, а сьогодні ми - народ.

Чесно кажучи, на обкладинці цього номера журналу повинний був бути інший знімок - героя номера. Ми вели переговори, відправляли офіційні листи, зв’язувалися із прес-секретарем. Коли запрошуєш у центральну рубрику відомого політика, то, як правило, підготовка до інтерв’ю триває тижнями. Здавалося, от-от буде отримане “добро”, але на авансцені з’явилася нова діюча особа - український народ. І ми зрозуміли: ось він, наш герой.

Іду по Хрещатику. Тягне димком від самопальних пічечок, біля наметів нескінченні диспути, майорять прапори - життя вирує. Вдивляюся в обличчя - гарні, відкриті. Приголомшливе одкровення: на Майдані немає озлобленості. Закінчується другий тиждень протистояння, втому людей відчуваєш фізично, але, слава Богу, минула нервозність перших днів, коли всі з напруженням чекали - застосує влада силу чи відступиться? Не посміла! Може, щось зрушилося й у душах тих, хто вчора вважав нас отакою отарою - куди поженуть, туди й підемо?

Іду по Хрещатику. Господи, от вона, історія, що робиться тут і зараз. Потім ці дні стануть легендою. Саме вони, напевно, будуть найяскравішою сторінкою в підручнику новітньої історії. І, хоч мудрі китайці називають прокляттям жити в епоху змін, ми згодні, аби ці зміни лише настали.

Ми зараз, мов на гойдалці, - уверх, вниз. Але головний урок 2004-го - не залишилося байдужих. Майдан зачепив кожного за живе.

“Ці жовтогарячі зовсім знахабніли, - озлоблялася вчора сусідка по під’їзду. - Горлані й ледарі! Звичайно, на мітингу репетувати легше, ніж у шахту спускатися”. “ЦВК я сама б підірвала, - обурювалася в трубку родичка, що живе на бульварі Лесі Українки. - Життя тут немає: машини сигналять, люди репетують. Вікно відкрити неможливо, ночами задихаюся”. “Підігнав би бульдозери та зрівняв їхні намети з асфальтом”, - кип’ятився літній чоловік, який сидів поруч у маршрутці. “Весь Хрещатик запаскудили: сміття, бруд. Нехай мотають у свої жмеринки, розберемося й без них” - гидливо копилить губи дама в черзі за кавою.

Напис на дверях суспільної приймальні блоку “Наша Україна”: “Символіки немає!! Зовсім!!!”. Вже!

“Мене обдурили - цинічно й відверто. Мене особисто вважають безмовною вівцею. Не дочекаються”, - гарячкувала моя абсолютно аполітична знайома, навантажуючи багажник десятилітровими каструлями з борщем і гречаною кашею. “Там діти воюють за мене. Я зі своєю хворою спиною в наметі вже спати не зможу, але вони знають - ми поруч”. Інша знайома притягла на Хрещатик мішок светрів і теплого взуття. “Так, згоден: і один кандидат - хвороба, і інший - хвороба. Але один - нежить, другий - чума”, - почула від солідного хазяїна джипа, який відкрив на ніч свій чистенький, рафінований офіс для хлопців з Майдану. “Заради того, щоб завтра я жив у демократичній країні, сьогодні витримаю будь-які незручності”, - несподівана репліка людини, відомої у своєму колі як естет і навіть сноб. “Якщо ми знову стерпимо приниження і проковтнемо неправду, ніколи більше за кордоном не признаюся, що приїхала з України”, - слова співробітниці нашого журналу.

Але ж ще місяць тому ніхто - ні влада, ні опозиція, ні Захід - не вірили, що пробудження України від сплячки буде схожим на льодохід. Так, країні багато в чому не пощастило, образно кажучи, кішці рубали хвіст по шматочку: ні патріотичні мітинги на початку 90-х, ні “касетний скандал”, ні акції “Україна без Кучми” не зуміли одним ривком витягти нас із болота. Не випадково в усьому світі про Україну склалася думка: демократія тут перманентно не перемагає. І ставлення було відповідне.

Поспілкувавшись із представниками обох таборів - жовтогарячих і біло-блакитних, дійшла висновку: перші захищають не Ющенка, а свої попрані права, свою свободу вибору. Біло-блакитні підтримують свого регіонального лідера. І тільки! Думаю, якщо Віктор Ющенко стане президентом, йому доведеться багато чого змінювати у владі. Люди, які жили в атмосфері подвійних стандартів часів Кучми і Ко, змінилися цілком. Вони вже знають, що не на царювання чергового божка благословляють, а наймають собі топ-менеджера, з якого й спитають. Вони знають Конституцію, відкусили від плоду свободи і не погодяться перетворюватися на покірну отару. Але, мабуть, не випадково “жовтогаряча” ідея послужила порохом, який підірвав терпець народу. Ющенко, при всіх його помилках, прорахунках, деякій слабкості, уособлює надію на те, що ми крок за кроком рушимо по шляху цивілізації. Що не відвернемося від світової родини, не замкнемося в резервації. Так, не виключено, що повністю надій Віктор Андрійович не виправдає. Чи стане це катастрофою для країни? Навряд. Щеплення від авторитаризму українському народу вже зроблено.

Але і Вікторові Януковичу не буде легше, якщо його оберуть. Адмінресурс, непрозорість політики, візан-тійство не спрацюють. А чи вміє Віктор Федорович керувати інакше? Можливо, чутки про кулаки, за допомогою яких прем’єр-міністр “вирішував проблеми”, дуже перебільшені, але вже надто вони характерні. Правда, віддамо Вікторові Федоровичу належне: у дні дуже суворих для нього випробувань він поводився гідно, як належить чоловікові. Якби тільки його дружина не запідозрила Америку у виробництві валянків...

Мине років 20-30, і імена, що зараз на слуху в мільйонів - Ющенко і Янукович - відійдуть в історію. Вона, історія, багато чого відшліфує, згладить, перетрусить. Розумні й допитливі вчені напишуть дисертації, випустять книги, розкладуть усе по поличках. В іншій - забезпеченій, демократичній, шанованій - Україні до подій нашої “помаранчевої” революції, думаю, поставляться з пієтетом, але відсторонено. Та, інша молодь дивуватиметься: чи можна взагалі дихати повітрям, якщо це - не повітря свободи?

Але Ви, мій майбутній Президенте, чи забудете містичний український Майдан? Засніжений, змерзлий, нескорений? Чи будете Ви пам’ятати про ці болісні, тривожні, але такі прекрасні дні, коли відбулося це таїнство - народження нації?